|
Серйозні забавки Марії Ковальчук
Романа БАРАН,
завідуюча відділом
кераміки музею,
член Національної Спілки
народних майстрів України.
Спитайте знайомих і почуєте майже однакову відповідь: їхні діти буквально засипані масою дорогих іграшок. Вони яскраві, ефектні, але, як ми знаємо, швидко набридають і рідко стають улюбленими - дитячій фантазії до них нема що додати. З давніх-давен діти робили собі іграшки самі - народ виховував майбутніх майстрів.
Народна іграшка була в нашій сільській хаті. Бабусі вчили онуків, матері - дочок, старші сестри - молодших. Народна іграшка дожила до перших післявоєнних літ, і лише потім її витіснили мільйони промислових стандартних забавок.
Чому ж так швидко забули ми давнє мистецтво, котре зігрівало людські душі, виховувало в наших дітях працелюбність, фантазію, творче ставлення до навколишнього світу. Змінився спосіб нашого життя, змінилися ми самі. Але чи обов'язково для того, щоб творити, майстер повинен сидіти при каганці, напівтемній хаті? Адже ми прямі нащадки того народу, який умів і хліб вирощувати, і пісні та легенди складати, іф руками красу створити, зокрема й цікаві іграшки з дерева та глини. Невже нині їм нема місця в нашому житті? Не хочеться у це вірити!.
У постійній експозиції Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття широко представлено традиції гуцульської народної іграшки. ЇЇ розвиток спирається на давні традиції, носіями яких на Гуцульщині були гончарі старшого покоління - Йосип ТАБАХОРЮК з Пістиня, Михайло СОВІЗДРАНЮК, Павлина ЦВІЛИК, Михайло РОЩИБ'ЮК з Косова.
Нині в Косові працює ціла група молодих народних майстрів, художників-професіоналів, які з глини виготовляють скульптурки-іграшки та скульптурні композиції на різноманітну тематику.
На Коломийщині традиції народної іграшки продовжувала самодіяльна майстриня Марія КОВАЛЬЧУК, творчість якої не можна порівняти з роботами інших майстрів.
Марія Федорівна КОВАЛЬЧУК народилася 1934 року в с.Великому Ключеві Коломийського району Івано-Франківської області. Дитинство майстрині було надзвичайно тяжким. Мала дівчинка невідчула любові ні матері, ні батька, які не знайшли між собою спільної мови, бо кожен жив своїм власним життям. Для насміялася над малою Марійкою: вона стала забавкою, яку брали жити то до мами, то до тата. Страшно дівчинці було почути від матері, що вона її не любить, бо не любила батька; за найменшу провину а часто і без причини, бита і сварена. Завжди в роботі по господарсту, а з 1951 року - ще й у колгоспі. На прожиття їй доводилося заробляти самій, мати не працювала... Не передати на папері всього, що вона пережила. Тому й дивуєшся, звідки взяла жінка сили бачити прекрасне, де навчилася відчувати красу і передавати її іншим. Після перших спроб у ліпці (коровки, песики, коровки з доярками) у Марійки з'явилися нові думки та яскраві задуми.
 Про творчість Марії Ковальчук писати складно, адже до своїх робіт майстриня підходила не як дипломований художник, зі знанням справи, а лише так, як підказувала інтуїція. Усі скульптурки майстрині виконані технікою ручної ліпки зі слудви (глини власного приготування), таку фігурку висушувала, грунтувала білилом і розмальовувала гуашевими фарбами, покривала лаком. Каркасом для кожної з фігурок служили цвяшки і шматочки дерева, дроти різної товщини. Кожна робота художниці є оригінальним твором з огляду на те, що виконана вручну у єдиному екземплярі.
Ці іграшки справді гарні й своєрідні, Не засмічені дрібничковим педантизмом виконання. У них нема цілковитого натуралізму, хоча фігурки - сільські герої: весільні пари з Верховинщини, Великого Ключева, Мишина. Прості і ясні, ці твори зроблено з характерним для народної творчості духом свободи та ідеальним відчуттям єдиного цілого. Цікава кольорова гама, деталі, - все це доповнює образ. Якщо придивитися уважно, то всюди простежуються характери, котрі продовжують галерею образів сільських дівчат, хлопців, людей старшого покоління. У Коломийському музеї маємо близько 80-ти робіт Марії Ковальчук.
Починаючи з 1980 року, технологія робіт Марії Ковальчук змінилася: напівплоскі зображення героїв замінили багатофігурні об'ємні композиції. Тематика робіт значно розширилася, техніка виконання вдоконалилася: тут більше об'ємних скульптурок, конкретних, побудованих на знаннях традицій рідного села, народних свят, одягу. Композиції багатофігурні, об'єднані однією завершеною темою. Серед них найцікавішою є етнографічна скульптурна зарисовка "Звізда". Постаті фронтальні, статечні, кожна фігура показана в народному одязі чи костюмі, відповідно до обряду.
Композиції "Вечорниці", "Буковинський танець", "Танець-гра", "Довбуш" відрізняються новими рішеннями. Це вже об'ємні скульптурні зображення. Скажімо, надзвичайно цікава конструкція скульптурної композиції "Буковинський танець". В її основі коло: всі постаті об'єднані між собою і ніби поступово рухаються, відчувається чіткий ритм чоловічих і жіночих фігур.
Скульптуру Марії Федорівни завершує і прекрасно доповнює кольорове звучання робіт. Вона володіла своєрідним відчуттям гри кольорових площин, плям, шрихів. ЇЇ розписи освіжають і дають повну характеристику пластики. Фігурки мальовничо вписані у природу, створену рукою майстрині. Кольори яскраві, але гармонійно поєднані, це палітра свята, веселого настрою, сонця у вишневому саду.
Багатство тем, що представлені художницею, дали змогу організувати багато виставок, об'єднуючи роботи окремими узагальненими групами - "Верховинське весілля", "Великоключівське весілля", "Життя та побут села", "Зимовий одяг та етнографічні композиції", роботи на теми українських народних пісень "Вечорниці".
А якщо ще цю творчість доповнити портретом веселої жінки з прекрасним почуттям гумору, яка майже до кожної своєї роботи складала вірші, вміла наспівати жартівливі коломийки, то будемо мати уяву про творчість Марії Федорівни, яка являє собою цікавий, маловідомий штрих у мистецтві самодіяльних художників. Теми її робіт, техніка їх виконання глибоко індивідуальні, підкорені принципам народного мистецтва, відображенням навколишнього світу.
У 1986 році в Югославії видана "Енциклопедія примітивізму", твори М.Ковальчук ввійшли до неї.
"ПИСАНКА"
Всеукраїнський культурно-мистецький
етнографічний журнал,
Число 1 (18),
Верховина 1997.
|
