|
Петро КРИВОНОСЮК
Біографічних даних залишилось про нього небагато. Його батько, родом з Холмщини, був священиком у Ходорові. Там же й народився Никола у 1793 р. Гімназію і факультет філософії закінчив у Львові, теологію у Відні, в т. зв. Барбареум. Від 1816 до 1824 року працював учителем в містечку Сучаві на Буковині, а від 1924 до 1856 року був директором т. зв. єдиної Головної середньої (нижчого типу) школи на все Покуття. Змушений перейти на пенсію і цькований на місці своєї дотеперішньої праці за "Революційні гріхи" 1848-1849 рр., переїжджає до Чернівців, де й помирає 5 листопада 1882 р.
Останні роки ХVІІІ і перші XIX ст. - це безпросвітня чорна доба в історії українців Галичини. Тоді навіть його єдина "інтелігентна" верства - священство, було поголовно зденаціоналізоване. Лиш одиниці, між ними також батько Николи, мали деяке, зрештою дуже неясне, почуття національної свідомости, якої проявом була симпатія до панщинного раба-хлопа і відсутність погорди до його "мужицької" мови.
Парості такої свідомости, винесеної з родинного дому, розвинулись і зміцнились у Николи під час його віденського навчання під впливом перших проявів національно-культурного відродження південно-західних слов'ян. Але, відірваний від галицького грунту, він не мав у перших 8 років своєї педагогічної праці нагоди повністю виявити свою придатність.
Документальних слідів його діяльности до 1833 року не маємо. Можемо тільки припускати, що, прибувши до Коломиї, він установив дружні взаємини з Григорієм Ількевичем, першим етнографом галичанином, який працював учителем тривіяльної (початкової) школи і ще учнем почав збирати українські народні пісні під час своїх мандрівок по селах Жовківщини і Сокальщини.
"Нарешті я добився до Коломиї, головного міста Покуття, до якого я завзято спішив - пише Яків Головацький у своїх спогадах "Пережите і переболіле" (Письменники Західної України ЗО-50-тих років XIX ст., Київ 1965, ст. 248). - Мені сказали ще у Львові, що в Коломиї живе вчитель Григорій Ількевич, котрий збирає руські народні пісні. Там також находиться завзятий русин, директор окружного училища Никола Верещинський. Я пішов до Ількевича, котрий зараз таки запровадив мене до свойого директора. Верещинський прийняв мене як свого рідного. З великим одушевленням віднісся до моїх змагань, хвалив мої наміри, звеличував мою любов до рідної справи, мою самопосвяту. Я пробув у нього декілька днів. Це вельми освічена, обізнана з гуманістичними науками людина, знає німецьку літературу і зокрема докладно Шіллера, Ґете, Гердера, а головне любитель руської історії й літератури, хоч і за чужими джерелами. У нього я знайшов повністю скристалізований погляд на питання народности, філософії, естетики, культури і т.п., і в розмові з ним я набув докладні знання про справи, що мене цікавили. З того часу я щороку відвідував його і знаходив підкріплення і піддержку в моїх трудах. Зауваживши, що моє фінансове положення не завжди в доброму стані, він розпитував мене, які твори хотів би я прочитати, і часто давав мені позичку на купно книжок з застереженням, щоб після прочитання я привіз або переслав йому ці книжки. При найближчій зустрічі він заявив, що вже читав їх і тому книжки залишались у мене з умовою, що дам їх прочитати своїм друзям, які працюють на полі народної словесности.
Верещинський прожив свої перші роки служби викладачем у Чернівцях і в Сучаві та з одушевленням говорив про Буковину, про тамошнє життя, суспільний побут. Він розказував, що в половині Буковини панівна руська мова, якою говорить інтелігенція, навіть бояри (шляхта) і я рішив побувати під час своєї мандрівки також в Буковині".
Нема сумніву, що під час цієї першої мандрівки Головацького по Галичині, навесні і вліті 1833 р., Верещинський й Ількевич довідались про Маркіянів гурток і зв'язалися з ним тісніше. Ількевич, як один з працівників на полі українського фолкльору, вступив до гуртка і, за прийнятим там звичаєм, прибрав ім'я Мирослава, а Верещинський взяв на себе обов'язки мецената львівського гнізда україноманів. Спочатку закупив для них потрібну літературу, а коли ж назріла справа друкування "Русалки", призначив на ту ціль 400 фльоринів.
"Поклонися, Русалко наша, - читаємо в передмові, написаній Шашкевичем, - низко нашому Сподареві, Николаю Верещинському, що звелів тобі родитися..." - оце і є безсмертний документ заслуг Верещинського.
Відомо, що за винятком 200 примірників решта тиражу "Русалки" була знищена цензурою і треба припустити, що гроші, вкладені Верещинським, пропали. Але це не знеохотило його. Три роки пізніше, 1840 р., він виділяє 500 фльоринів на видання другої праці, написаної знеціненою і загнаною в сільські закамарки українською мовою, - "Галицькі приповідки і загадки", зібрані серед народу Ількевичем і лемком Іваном Бірецьким. Отже, знову риск, риск для ідеї. А треба знати, що він не був ані землевласником, ані підприємцем. Бувши безсімейним службовцем, складав гріш до гроша, щоб опісля віддати свої ощадності на непопулярну ціль.
В 1840 році все ще було актуальним питанням, яким шрифтом (кирилицею, гражданкою чи латинкою) друкувати українські галицькі видання, що намічались. Деякі визначні політичні і культурні провідники західних слов'ян, що симпатизували і підтримували національне відродження Галицької України, дораджували використовувати латинку. З галичан за латинку висловився Йосиф Лозинський, що був у тих часах одним з представників української галицької думки, і цей факт глибоко занепокоїв Маркіянів гурток, тому що такі спроби могли б мати прикрі політичні наслідки для єдности української нації. Тому проти цих спроб ще 1835 р. виступив Шашкевич. Але Іван Головацький, брат Якова, що здійснював у Відні друкування "Галицьких приповідок і загадок", заінтригований деякими чужинцями, знову підняв це питання. Тоді Верещинський в листі до Якова, який редагував працю, пише:
"Ми не будемо мати ніякого хісна, коли будемо писати латинкою і тому не можемо згодитися на неї, хоча користуються нею чехи й ілірійці, котрих ми шануємо, але наслідувати не можемо".
Цей рішучий виступ Верещинського за гражданку мав вирішальне значення для справи, і хоч у 60-х роках вона виринула знову, ніхто з галичан вже її не підтримав.
"У поета Жукотинського (Боднара Григорія з Жукотина) я вимантив манускрипт поезій, - пише Верещинський в листі від 2.ІІ.1848 р. до Я.Головацького, редактора "Вінка русинам на обжинки", що появились після "Русалки" і "Галицьких приповідок", - і тримаю його в себе. Ах, то буде прекрасний вінок, коли вони будуть напечатані. Але щоб не позбавити їх поетичної краси, треба видати їх в руській барві, тобто треба задержати орфографію покійного Шашкевича. Бо коли ми хвалимо його за його руське серце, то заховаймо в пам'яті і його правила писання, які нам залишив. Він нас направив на правдивий шлях... нехай же доля молодшого сина Тараса Бульби вчить нас держатися свого рідного".
Знаменним і характерним є його лист від 2.ІІ. 1847 р., в якому він повідомляє, що переписав 10 аркушів старини (до 1506 р.), яка зберігається в коломийському магістраті для запроектованого Зубрицьким "Галицького дипломатичного кодексу", виступає з пропозицією, щоб при церкві св. Варвари у Відні жив постійно чоловік, який міг би зайнятись друкуванням українських видань (у той час тільки у Відні і в Пешті був шрифт гражданки), і виступає проти сервільського обскурантизму, який бушує на релігійному полі. Кінчає цього листа словами:
"Недавно чув я з уст одного нашого священика слова погорди до наших руських книжок. І таких найбільше. У смутних часах живемо. Тільки золото й почесті поплачують у нас, про правду і добро народу ніхто не журиться".
Останні речення - це болюча характеристика тогочасного національного стану. Широкі кола зденаціоналізованої інтелігенції, яка ганялася за золотом і почестями, не дбали про добро використовуваної нею темної маси, не тільки соромилися, але й погорджували нею та її мовою. То часи, коли студенти руської духовної семінарії у Львові закидають полінами свого префекта Василя Ільницького при його спробі вести навчання української мови. І серед того моря, а краще сказати - багна, національної і моральної темряви було лише декілька світил, між ними Верещинський.
І несподівано на таку національно деморалізовану масу ледь грамотних півінтеліґентів і темних панщинних селян повіяли перші подмухи "Весни народів", на додаток, просякнуті випарами і насичені ядом ворожого кубла.
Травень 1848 р. - скасування панщини.
"Тату, ми вольні! Таж ти цілих століт ту кляту неволю двигав і вмирать не хотів, а волі ждав". Але увесь народ Галичини ніс її повних 300 років, - від 1543 року, коли польський сейм завів кріпацтво.
"Головна Руська Рада" у Львові - перший український, народно-хлопський уряд. Це ж після 500-літньої політичної неволі, після п'яти століть приниження, знущань.
Зроджений на такому історичному грунті і серед тодішніх обставин, він виявився кволим і незрілим. Але його члени були просякнуті щирою ідеєю вивести свій народ з ганебного тупика.
І врешті "Собор руських учених" - не ціла сотня на понад 3000 півінтеліґентів, з яких "найученіший" автор кількох популярних статей і редактор трьох збірників пісень, приказок і загадок, вихованець Маркіяна Шашкевича і, як він сам свідчить, Николи Верещинського - Яків Головацький.
На жаль, цей світлий послідовник, а фактично співтворець ідей Маркіяна, не зміг взяти участи у "З'їзді руських учених" (Собор Руских Учених), що відбувся від 19 до 26 жовтня 1848 р. Але в листі до свого "підопічного" і від Я. Головацького він дав йому таку настанову:
"Во імя розуму чоловіческого, аби не творено нового ученого язика, аби народна мова залишилась ненарушеною і була підставою нашої літератури. Для народа нашего шукаємо світла і гаразду, найже буде язик єго органом, котрим до него говорити, єму одвічні правди уділяти маємо... Ми вже вступили на злу дорогу, ми аккомодуємося вже до церковного, вже до польського, вже до російського язика і другим славянам невелику прислугу робимо, а собі шкодимо... Наша словесность єсть народна, будьмо чистими демократами, то єсть за розумом, за натуров і за правдов ідім".
Мабуть, нема сумніву, що ці слова, які розкривають повністю його погляди, майже унікальні в ті часи національної і політичної інертности тодішньої інтелігенції, є достатнім аргументом, щоб високо оцінити його національну і соціяльну направленість, якою зрештою керувавася він і пізніше у своїй практично-організаційній роботі на Покутті в епохальних 1848-1850 роках.
Головою Окружної Руської Ради в Коломиї вибрано "найдостойнішого руського мужа" Николу Верещинського. Він разом з іншими однодумцями, яких стягав запопадливо на Покуття, розвиває активну організаційну і культурно-масову роботу. Завдяки йому в Коломиї появляються перші українські театральні вистави, тут організується перша українська галицька бібліотека, тут висунуто постулят відкрити середню школу з українською викладовою мовою, українізуються слова команди військової муштри, звідси до "Зорі Галицької" попадає перший революційний допис "Пани і лани" і т.д.
Всі оці "неподобства і вибрики" не могли подобатися правлячим колам в Галичині. На Верещинського йдуть згїдливі доноси, в польських часописах появляються публікації про його "шкідливу" діяльність.
"Дзєннік народови" від 12.VІ.1848 р. в іронічному дописі з Городенки (його автором був Ценглевич) повідомляє:
"Дня 8.VІ. постягувані натовпи селян гурмою облягали церкву в Коломиї, де мала горстка священиків руського обряду відправляла урочисто богослуження. Після закінчення молитв наступила хвилина глибокої тиші. Появляються духовники просякнуті побожністю, святою правдою з промовцем Верещинським на чолі..."
Про "шкідливі" наслідки цієї промови писала також "Газета народова" в 70 ч. від 20.УІІ.1848 р.
"Бачимо уми народних мас, розлючені проповіддю Верещинського, яку він виголосив 8.VІ. б.р.,;коли з цілої округи постягано селян, наче б в кожному селі не було церкви... Його наука дала такі результати, що люд уважає всі панські поля і ліси своєю власністю, домагається їх, виганяє худобу на панські землі і таке інше..."
Та сама "Газета народова" від 24.VІІІ. того ж року в дописі з Коломиї повідомляє:
"1-го серпня б.р. руські священики скликали селян, що ярмаркували на ринку, до помешкання Верещинського, голови Окружної Руської Ради і намовляли їх підписувати петицію за поділ Галіції на дві губернії, руську і польську..."
Очевидно, ця петиція не дуже подобалась "Газеті народовій", бо поділ Галичини на дві етнографічно суцільні губернії позбавляв шляхту домінуючого впливу на територію, де жило українське населення і послабив би експлуатацію українського села польським двором, і тому "Газета народова" представляє цю акцію глумливо і злобно. Для нас важливе, що і в цій акції, яка так дуже не подобалась ворогам українських народних мас, одним з ініціяторів і її керівників був Верещинський.
Дальшою його заслугою були зусилля ввести українську мову у Львівському університеті. В листі від 19 грудня 1884 р. до о. Рудольфа Моха, одного з чільних діячів і провідників того часу, він пише:
"Знаючи вашу ревність, сподіємося, що підпишете залучену петицію за введення руської викладової мови на богословському факультеті університету і подбаєте, щоб підписали її й інші..."
Так от на всіх ділянках, в яких проявлялось відродження українського народу в Галичині в 1848 р., оте правдиве "галицьке чудо", Верещинський був не лиш активістом, але й провідником та ініціятором багатьох починань. І тому, коли в 50-х роках перші подмухи "Весни народів" придушено, Верещинський був змушений зректися посади директора школи і, цькований ворогами політичної та культурної емансипації українського відродження в 1856 р., переїхав з Коломиї до Черновець. Там зайнявся писанням "Проповідей на неділі і свята", що вийшли в Коломиї друком 1883 р., отже вже після його смерти. В передмові, написаній видавцем Білоусом, зазначено, що автор закінчив життя "забутий і покинутий".
|
