|
Борис МИГАЛЬ
 Учнівський журналик "Плай" багатотиражка, виходив у роках 1931 до 1934 стараннями учнів української державної гімназії в Коломиї. Історично то була друга спроба, про яку знаємо, від початку цієї гімназії в 1893 р. Раніше, в 1920-х роках виходила в цій гімназії стінна газетка, яку реда гував відомий пізніше громадський діяч Дмитро Кузик з Печеніжина.
Учнівське життя поділяють на шкільні роки; у трьох роках — 1932/33, 1933/34, 1934/35 вийшло чи не 15 чисел "Плаю", в тому деякі подвійні. Наклад (за розцінкою) вагався між 130 і 400 примірників; один кореспондент подав нижчі числа. У першому шкільному році текст писали рукою, чудесним, за означенням кореспондента, чорнилом фіолетової краски на клейкій масі і відбивали на шапірографі. Інша назва друкарської техніки — гектограф. Ця метода, хоч повільна й мозольна, уможливлювала досить легко ілюструвати видання. її вживали навіть у пізніших друкованих випусках, напр., так був нарисований портрет поета Богдана Лепкого з нагоди його 60-річчя. Випуски серії "писаних" газеток мали величину і форму офіційного канцелярійного паперу в Польщі. Кожне число мало ймовірно 24 сторінки. Заголовна ілюстрація показувала гуцула з трембітою на тлі гір, яку рисував Василь Симчич з Середнього Березова. На еміграції нам не вдалося знайти жодного примірника цієї серії. Все тут і дальше написане — відтворене з пам'яті.
В мене в руках п'ять випусків (чч. 1 — 6-7) за місяці жовтень 1932 — березень-квітень 1933. Це єдині примірники, які маємо. Здогадується один книгознавець, що інших чисел в діяспорі нема; пише колишній учень нашої гімназії, автор статтей у наявних випусках: "То було б дев'яте чудо світу, якби всі примірники де небудь збереглися".
Наявна серія, це 16-сторінкові (з одним вийнятком) випуски, 22 х 16 см. У подвійному числі 3-4 бракує останньої картки). Кожен випуск цієї серії має інакшу кольорову обкладинку,
Ці числа друкувалися, як і дальші три чи чотири, в новому шкільному році, і на них скінчилося видання "Плаю", (за власним описом) "одинокій українській друкарні М. Бойчука". Редакцій ний фейлетоніст, Муцько, зміну технології на модернішу. У 1-му ч. за жовтень, він пише: "Малярю! Ти скривджений! Вже не помістять тепер ані рисунків твоїх, ані карикатур, та ти не розчаровуйся..."
Можна здогадуватися, що в цьому періоді редакція не мала забага то матеріялу до друку, остання сторінка текстового паперу часто на поло вину порожня.
Як уже згадано, не маємо випусків із шкільного року 1933/34. Знає мо, що технічно журналик був такий, як і попереднього шкільного року.
Генеза журналу. Дуже мало маємо документації про те, як дійшло до видання журна лу, дуже мало збереглося в пам'яті тих учнів, що видання організував Можливо, про це було більше в перших числах, які не збереглися. З відірваних речень у збережених випусках, з відрізків фраз у розмовах та дискусіях, що вертаються бумерангом пам'яті та сьогоднішньою аналізою тодішньої ситуації, формуються різні можливі сценарії ідеї та її реалізації. Широке тло, що його представляємо, включає вужчі можливості. Це ви-слід докладного читання текстів і роздумування, що старається відтворити вислідну колективного наставлення шкільної влади, учителів та учнів, шо свідомо чи ні, довела до видання.
Зміна десятиріччя двадцятих років на тридцяті бур періодом загострення польської адміністрації взагалі, а в стосунку до українців зокрема. Впровадження "наглих" судів, пацифікація, безконечна черга політичних процесів, активізація шкільної молоді (дехто називав це втягуванням шкільної молоді в політику), були на порядку дня. Пам'ятаємо сконцентровання натиску на середніх школах — розв'язання одних, позбавлення прав "прилюдности" інших, звільнення з праці чи, щонайменше, переведенні багатьох учителів куди інде. У Коломийській гімназії під тиск потрапили вчителі Петро Франко, Дмитро Николишин, Ст.Михайлюк, Іван Страж ник, Олекса Ковбуз — це тільки ті, що збереглися в пам'яті. За неучасть у святкуваннях 10-річчя Польщі та за належання до Пласту десяткам, а то і соткам учнів знижена була оцінка з "поведінки" — "невідповідна", раз: з усіми карними наслідками. Ясна річ, учні це бачили і знали, про це дбало підпілля переорганізованого ОУН.
Рівночасно, асоціовано з політичною дійсністю і, бодай здогадне причиновому зв'язку з нею, проходили деякі адміністративні внутрішні шкільні реформи. Мусіли йти заходи наблизити життя поодиноких нош до себе, що досі, головно на учнівському рівні, жили окремим життям, традицією, виробленою ще за "небіжки Австрії" і скріпленою в перші по воєнні роки. То було впровадження шкільної самоуправи учнів, з однаковими "статутами" й цілями, заведення однакових одностроїв по всіх школах, нумерація шкіл тощо. Дивлячись із цієї точки, навіть основа реформи, розподіл восьмирічної досі гімназії на три частини, мав позитивну сторінку для влади — частіше перегруповування кляс учнів, зменшення нагоди до витворення приязни і взаємодовір'я між ними.
Один із наслідків реформи, здається, неплянований і безкорисний, відбився на "Плаю". Правдоподібно, польська чоловіча гімназія була першою в Коломиї, хронологічно і що до числа учнів. Українська гімназія приміщувалася у крилі того самого будинку, добудованому пізніше й мурованому, коли польська, при головній вулиці, була дерев'яна. Ремонтую чи фасаду будинку польської гімназії, шкільна влада поставила великий напис "Ґімназіюм І" на фронті. Пам'ятаю, молодим гімназистам це було образливо. Ми себе не почували другими по поляках. Ми просто не думали про те, котра гімназія перша, а котра друга.
Велике було наше огірчення, коли ми прочитали ідентифікацію "Плаю" як "Журнал молоді" II гімназії в Коломиї. "Вину" за таку ідентифікацію ми "причепили" відразу відповідальному вчителеві. Він учив української мови в польській гімназії. Відразу знайшовся "хтось", що бачив на зошитах в учнів польської гімназії напис "Огляди руске", знайшовся хтось чи порадили знайтися комусь, що чув як "сам професор Ковалів уживав у розмові з учнями польської гімназії термінів русин, руський". Це в опінії молодих неофітів, що їх матері й батьки або й вони самі ще донедавна вживали цих назв, було непрощенним. Сьогодні важко вірити в кожну поголоску, але тоді в такі обвинення вірили легко. А коли в дальших числах відновили давню ідентифікацію (поступнево) "Державна гімназія з українською мовою навчання в Коломиї", то це сталося, в нашому розу мінні, завдяки всім іншим учителям, тільки не йому. Самозрозуміло, за логікою чотирнадцятилітніх, на цій історії найбільше втратило наше знання німецької мови, якої вчив опікун "Плаю". Не вчитися для Ковалева стало виявом патріотизму.
Запровадження шкільної самоуправи, однострої і т. п. учні прийняли неприхильно. Це походило від польської влади, а учні були "запрограмовані" в протипольському дусі. "Самоуправу" прийняли як продовжене рам'я польської адміністрації, як ще одне вторгнення у свобідну досі від польських впливів ділянку життя.
У числах, які збереглися, є дві редакційні статті й одна наче редакційна, чиї інформації насвітлюють ситуацію та відбивають настрої у школі. У ч.5, за лютий, читаємо:
"Виповідаємо безоглядну боротьбу одиницям, котрим сходить час на безпотрібнім ходженню і пустих балачках, котрі орудують лише шум ними фразами, в суті речі нічого не роблять, всіх і вся критикують та нівечать труди других. Таких руїнників нам не треба!".
Це дуже гострі слова, навіть як на молодечі темпераменти, що виявляють певну неохочість, опір а то й боротьбу між тими, що з "Плаєм" і тими, що орудують лише шумними фразами".
Трохи ближче, на нашу думку, до суті речі підійшла редакційна у ч. 1, за жовтень. Тут заклик до учнівських громад (чоловічої державної та жі ночої "Рідної школи"): "Не занедбуймо початого тогорічного діла, але продовжуймо його спільними силами і тим самим даймо свідоцтво, що з нас почуття обов'язку!". Тут, можна здогадуватися, був абзац, що оговорював менше приємні чи менше сприємливі справи "опозиції" з відповіддю чи (хоч частинним) признанням рації. А тоді (вже надруковане) заокруглююче: "Підтримаймо, проте, наш шкільний орган, зеркало життя молоді, що інформує про діяльність гуртків і їх секції, а в кінці про рішення й постанови "Головної шкільної громади". Слово "проте" вжито ше раз, кілька абзаців нижче, і знову в заокругленому, заоспокійливо-значенні: "а мимо цього", "а все таки". У 6-му числі, за березень-квітень, під заголовком "Ростемо" пише майже те саме: "Новістю в ученицькому житті є "Шкільні громади", наслідком є журнали, що ілюструють громадське життя вихованців. Отже шкільні журнали, се відбитка духового обличчя заведення, се найліпший показник інтелектуального та морального стану учеників. ...впадає на шкільний журнал велике завдання репрезентувати введення назовні. Це річ великої ваги!"
І так "Плай" виявляється органом "Головної шкільної ради", творива шкільної реформи. Які ж завдання ставила шкільна влада "самоврядуванню" учнів видно було, як згадує один кореспондент, що "спільні наради гімназій закинено як непрактичні". "Плай" по кількох пробах, що трохи далі від першої лінії плянованої співпраці, мав повнішу автономію дії й існував довше.
Наставлення учнів до нововведення потверджується рефлекцією начального редактора "Плаю", єдиного учня, що його прізвище подане в такій чинності, Богдана Мигаля, що ентузіязму не було".
Учні, редакційний склад, дописувачі та й читачі бачили й розуміли політично-адміністративні загострення по-своєму. Дехто вважав доброю школою демократизму, інші використовували ситуацію, шоб звернути увагу на шкідливі елементи іновацій, ще інші, видно, влялися від співпраці.
Два цікаві епізоди, зв’язані з "Плаєм", варто згадати: гуморист Муцько, "Із нашого життя", прохаючи товаришок з приватної гімназії дописів до "Плаю", підкреслює, що ці дописи мусять пройти потрійну цензуру, бо ж нема "голій школі волі, а то б догодила", (ч.1, ст. 15), що його дописав своєручно вчитель-опікун, пересилаючи матеріял директорові школи. Ще цікавіший є текст, у висліді таких цензур, що межує з Кафкиною уявою. Привітальна стаття для нового вчителя українця, що досі вчив у польській гімназії на польських етнічних землях, повідомляла, що новий учитель "радий, що нарешті може працювати для молоді". Було очевидним, що з речення було викреслено слово "української" чи "своєї". Залишилася беззмістовна заява, що вчитель дуже радий з незмінної ситуації.
Учні також відчували, що два інші вчителі україністи, різні за характером і ставлення до учнів, Богдан Левицький, загально шанований, та Ілля Гаврилюк, загально люблений, не були прихильниками нововведень. Тихе напруження довкола Головної шкільної ради та "Плаю" виявило ся повністю пізніше. Під час 1935 і 1936 рр. активні студенти поляризували між Головною шкільною радою та читальнею. ("Плай" вже не існу вав.) Розходження між "читальняниками" та "лоялістами" із шкільної ради виявилося зокрема яскраво при святкуванні десятиріччя смерти Іва на Франка в 1936 р. Доповідь на ювілейному концерті тоді читав учень VІ кляси, яка, за програмою, ще не вивчала Франка, бо запропоновані учні двох вищих кляс відмовилися виступати. Тоді опікун читальні, може й протипедагогічно, відважився опрокинути "пояснення питання Вишенського" в доповіді учня, що її схвалив колишній опікун "Плаю".
Документальні джерела також вказують на те, що реформи й іновації приходили "згори" і що неприхильна реакція учнів була настільки відрухова, наскільки збудна акція була плянована. Польський "закон із 11.І. 1932 р. ґрунтовно змінив устрій шкільництва", читаємо в тематичній Енциклопедії українознавства і також "вплив учителів на шкільну дітвору був жодний, між ними й учнями відносини були ворожі". У середніх українських школах українізація не була переведена в життя, по перших спробах її занедбали, замість того ввели навчання польською мовою історії, географії й історії сучасної Польщі та військової підготови. Для цих предметів призначили польських учителів. У Коломийській гімназії на місце Петра Франка призначили поляка, людину, може й непогану, що старовини не рухав, а новизни не вводив . Особисті зміни, видно, були розложені на роки, напр., Василь Чередарчук, що вчив згадані предмети й ті шився довір'ям та пошаною в учнів, залишився чи не до кінця Польщі.
З Енциклопедією зв'язана теж одна з можливих відповідей, як це май же рівночасно три (чи й п'ять) сусідніх українських гімназій почали вида вати журналики. Відповідь одного кореспондента, що от так комусь прийшло на гадку, і стали видавати, вістка поширилася. Думка, що в Коломиї ідея видавати газетку народилася при українській читальні за опікунства "тихого, але здібного організатора" проф. Богдана Левицького. Якраз напереломі десятиріч обставини були такі, що жоден директор не був би відважився на це без дозволу шкільної влади. В Енциклопедії читаємо, що "В 1933 р. скасовано повітові шкільні ради і створено більші шкільні округи з окружними інспекторами (один на кілька повітів). Хронологія тут непевна, як і юрисдикція над середніми школами, але слова у статті "Ростемо", "що високі цілі шкільної газетки" зрозуміли всі середні школи Покуття і стали видавати шкільні журнали. У Станиславові виходить "Дружнє слово", в Городенці "Вперед", в Коломиї "Проблиски" і "Плай" вагомі і ховають за собою якісь дії, певний зміст. Питання поставлене на початку роздумувань над цією справою, за лишається нерозв'язаним.
Не маємо змоги устійнити наскільки громадянство Коломиї було зацікавлене газеткою "Плай". Про труднощі продажу журналика учням та "старшому" громадянству в газетці згадано кілька разів. Підкреслено, що це період економічного застою. "Плай" мав малі дотації, між іншим, від шкільної кооперативи та Батьківського гуртка. Виглядає, що фінансово дирекція не була зацікавлена в удержанні "Плаю". Муцько, в гумористичному фейлетоні представляє сценку кольпортажі "Плаю". "Ось приходиш до старшого громадянина, а він по півгодиннім огляданні вияснить тобі, що за 30 сот. купує аж три "Вєкі вєчорне", а не якусь там газетку". Тоді в Коломиї виходили щонайменше три українсь кі газети, "Жіноча доля", "Життя Покуття" та "Віра й наука". Десь при кінці 1934 р., почав виходити журнал для дівчат "Світ молоді", за редакцією Ірини Вільде. Важко припустити, що котрась із цих газет хотіла конкурувати з "Плаєм" чи (пізніше) з журналиком гімназії Рідної школи, "Проблесками", але все таки шкільним газеткам треба було "пробиватися" самим.
Зміст журналу. У наявних числах на перше місце легко вибивається репортаж голов ного редактора журналу Богдана Мигаля, "Враження з подорожі по Зеленій Буковині. Ця кільканадцяти сторінкова стаття появлялася серійно в кожному з п'ятьох випусків. Кожна серія була по-учнівськи забезпечена однаковим моттом "В Буковині мило жити, мило й умирати", що його правдиво і пристрасно заперечують описані спостереження, які можна було б назвати репортажем, якби не декілька ліричних абзаців.
Автор перебував на Буковині, коли там відбувалися вибори до державного парляменту. Читаючи цю частину статті, ви забуваєте, що її пише молодий хлопець, який ще довго не буде мати права голосовання.
У 6-7 числі за березень-квітень 1933 в довгім, розтяглім зверненню до Дністра находимо відгомін тодішніх газетних повідомлень про втечу умираючих з голоду українських селян через Дністер на Бесарабію, що тоді була під контролем Румунії. "Дністре! Дністре! ... Бачив ти княжі часи та всюди голосив про славу Галича. Носив ти на собі хоробрих дружинників... Бачив Ти як московські стрільна рили галицьку землю, як від крови порожевіли береги Золотої Липи, Серету і Збруча... Тепер теж мовчиш, коли води Твої рожевіють від блисків палаючих колгоспів, коли над твоїми чистими водами свищуть кулі й убивають тих, що за Тобою шукають спасення".
Як усі туристи, де туристів майже нема, Б.Мигаль, був об'єктом зацікавлення, мав змогу говорити з дорослими, відповідальними, до свідченими людьми. Він вміє розказати цікаво про шкільництво, економічний стан, життя селян і "шляхти", міжнаціональні стосунки. Він бистро спостерігає й цікаво інформує про довкільне людське і природне життя.
Виглядає, що авторові вдалося "пропхати" у своїм звіті критичні за-вваження щодо обставин у Польщі, під вуалем опису румунських стосунків.
Оповідання "Гапа" цього ж автора підписане псевдом Жуковський, та подібне "Сирота", підписане Семан, і кілька інших, ще слабших, це виразно наслідувальні учнівські спроби.
Окремо згадаємо теж улюблену молодими письменниками композиції, "поезії в прозі". Це "Як задзвонять дзвони" (МарВел І), "На струнах весни" (Білокрилець, Олесь), "Великдень" (О.Водограй), "Пороги на Пістинці" (І.Ткачук) та "Під звуки великодніх дзвонів" (Тарас Блакитний). Останнє, це дитяче псевдо Тараса Мигаля, того самого, що про нього офіційна посмертна заява правління Спілки письменників України та правління львівської організації СПУ писали, що він "Літературною творчістю почав займатися в 1941 р., надрукувавши в журналі "Літера тура й мистецтво" оповідання "Повернення сина". Звернемо увагу офіційним біографам від літератури в УРСР, що Тарас Мигаль виступив в літературі навесні 1933 р., на вісім років раніше, коли йому було не повних 13 років життя.
Якість вісьмох віршованих спроб у п'ятьох випусках "Плаю", що їх маємо, очікувано низька. У більшості це передпочатківський рівень. "За авансований" вже (у "Плаю") Білокрилець уживає багато "поетичних" слів: вітка, тремтіти, тьохкати, чар, сонний, трелі, каскада, мрійливий, мелодія — це в п'ятьох рядках першого вірша — та "надробляє" обра зами чи комбінацією слів: трелі заводять танок, серце... б'ється ритмом стилю ґотицьких веж, пахучі серця. Ткачук дає гарні образи і ліричний настрій. Вірш П.Маркова має титул, тон і тему поезії дорослої людини, але ритміка вірша трохи кострубата. Переклади віршів Гайнріха Гай не та Фридриха Шіллера доповнюють ліричну поезію.
Одним із "відступів" в журналі є "Державні свята й обходи". Це обов'язкові святкування, що їх накидувала польська (шкільна) адміністрація і що їх, здебільша, без захоплення виконували вчителі та навчені гірким досвідом у попередніх роках терпіли учні. Як правило, в коломийській гімназії такі обходи відбувалися разом із святкуваннями польської гімназії. Це мало вигідні сторінки — патріотичні промови й делямації, зв'язані тематикою "свят" виконували учні польської гімназії, нашим учням казали співати чи виконувати музичні твори. Таких "святкувань" у наявних числах зареєстровано три, разом 16 рядків друку. Скупо й не погано.
Сьогодні не знаємо, чи ті "вспульне поранкі" відбувалися і перед новостями, впровадженими при нагоді утворення шкільної самоуправи чи була частиною цих нововведень, а чи, може, їх наслідок. Цікаво, що спільні загальні збори самоуправ відбувалися в будинку руханкової залі, що, правдоподібно, до 1930-31 р. була спільною власністю обох шкіл. Пізніше українська гімназія збудувала окрему залю. Про спільні збори самоуправ у "Плаю" не знаходимо ніякої вістки. Із спогадів кореспондентів знаємо, що вони відбувалися, але не дали "бажаних наслідків". (Бажаних ким? Яких бажаних?) Єдиним слідом "успіхів" задуманої творцями реформи шкільної самоуправи співпраці між українською та польською чоловічими гімназіями, що його зареєстрував "Плай", була "Подяка" шкільної громади "товаришам польської держ. гімназії за участь в поминальнім богослуженні" на похоронах трагічно померлого голови шкільної самоуправи нашої гімназії Миколи Трушкевича (ч. 2, 30 листопад).
Гумор у "Плаю" двоякий — короткі, здебільша індивідуально направ лені "шпильки" на молодечому учнівському рівні, що концентруються довкола постійних зацікавлень гімназійних учнів — дівчат з жіночої гімназії "Рідної школи" та оцінки з навчання. Цікавий афоризм, може десь і позичений, "школа, це місце вічного торгу між учителем і учнями за "кляси".
Більше вгляду в життя школи і, здається, правдивішого, дають фейлетони Муцька, що появлялися в кожному майже числі. Крім, очевидно, навчання й дівчат, з його фейлетонів довідуємося про деякі завуальовані справи, дещо про те, чого редакція не могла чи не відважувалася говорити. "О, "Плай" зміниться. А зрештою чи лише "Плай"? Нові голови — нові думки — словом, велика реформа". Або, в дальшому числі: "(З)нов нові редактори... (П)рийшли всі до висновку, що найліпше буде, як до кожного числа буде вибиратися нову редакцію".
Муцько перший знайомить читачів з наміром учениць Рідної шко ли видавати свій журнал, перший вітає "Проблески" з успішною появою, перший знайомить учнів нашої гімназії з городенським "Впередом" і станиславівським "Дружнім словом". Залишається запитати Муцька (він ще з нами), чи його порада "Проблескам" позичити букваря у "Дружнього слова" має відношення до академічного правопису, що його "Плаєві" не дозволяли вживати. Можна згуртувати Муцька з Семан (автором "По клін Проблескам" у числі 5) та Ляр (автором "Ростемо" в числі 6-7) як групу внутрішньо середньошкільних авторів про середньошкільні журнали.
"Ріжки та ніжки" — рештки статтей та матеріялу, що не вклалися в нашу клясифікацію, невеличкі. Ця стаття "Писанки", посмертна стаття про життя і похорони шкільної громади Миколи Трушкевича, кілька філятелістичних ескізів А.Гаврилюка, "Історія замку в Раківці" Мона стирського, огляд кінофільмів А.Гарилюка, звіти діяльности "Батьківського кружка", вибірка афоризмів тощо.
Серед досить різноманітного матеріялу в шаховім відділі "Плаю" виявився цікавий збіг обставин, що про нього не знали навіть редактори. Реферуючи у ч. 1, за жовтень, шахові змагання за мистецтво світу у Брні, "Плай" помістив партію, (гру даминим хлопцем) мистця світу Альохіна, зіграну з Фльором, що поділив (з Ейве) друге й третє місце. Тепер довідуємося, що Фльор, — український жид з Городенки. Він у 1958 р. виступав у Мюнхені з множинним сеансом. Один з учасників, українець Б.Т., стояв за виграш. Сеансер, підійшовши до його шахової дошки, заявив німець кою мовою "Нічия" і, не роблячи ходу, перейшов до дальшого шахіста. Це обурило Б. Т., і він при наступному наближенні С.Фльора випалив:
— Вам не подобається, що українці теж можуть грати в шахи! Вам хотілося б, щоб вони й далі пасли свині і були вам наймитами!
— А звідки ви?, запитав ґросмайстер обуреного.
— Я із Західної України!
— Який збіг! Я також там народився, в Городенці. І ніколи навіть не мислив про пановання й поневолення інших. Я пропонував Вам нічию то му що, як і Ви, так і перший-ліпший інший шахіст не хоче програти. То що, піддаюся, — сказав С.Фльор і простягнув руку, яку, звичайно, Б.Т. палко стиснув.
У 1933-34 шкільному році вийшли три, а може, навіть чотири числа "Плаю". Ми їх не маємо. Із текстів, збереглося в пам'яті непевна нотка про опис похорону. Здається, був рисований на шапірографі чийсь портрет.
"Рятує" цей річник чисел від загрози повного "неіснування" згадка про "Плай" в журналі "Вісник" що його видавав у Львові Дмитро Донцов. Цей поважний, розміщений на другому кінці від середнєшкільного журналика скалі важливости, місячник літератури, мистецтва, науки і громадського життя, наперед, у ч.9, за вересень 1935 р., зареєстрував у від ділі "Надіслані журнали" "Плай", журнал молоді держ. гімн, в Коломиї, ч. 1", а пізніше, у довгій програмовій статті Дм.Донцова, піддав крити ці текст статті про Лесю Українку в цьому ж "Плаю" ч.1.
Не подобалася "Вісникові" характеристика Лесі Українки у статті "Плаю" (Титулу ні автора статті ми, очевидно, не знаємо). Ось як починає Дмитро Донцов свою статтю "Згода в сімействі":
"В однім польськім щоденнику прочитав я сю фразу з Бжозовського:
— Нині нам треба ясної думки, кріпкої незрушимої волі, віри... Літера тура мусить годувати молоді покоління львиним молоком. Все інше — буде отрутою". Ось слова, що виводять з рівноваги моїх противників. Не львиним молоком хочуть вони годувати нове покоління, а вівсяною кашкою для старих діябетиків. Такий їх смак. Що підкреслює у (визначних авторів) літературна Пітія компактної більшости (творців і репрезентантів нашої культури)".
Тут Дмитро Донцов обговорює праці різних літературознавців та істориків про визначних творців нашої культури, цитуючи відповідні "вівсяно-кашкові" вислови авторів про дискутованих осіб. Переходячи до Лесі Українки він пише:
Що підкреслюють в Лесі Українки? Що вона вміє "сумувати" над горем "українського народу та інших народів" (зіс!) і що її творчість — се "якийсь загально-людський плач — скарга".
Підозріваємо, що слова "та інших народів" були додані під час одної із трьох цензур, що про них згадує Муцько і що ми обговорили рані ше. Якби це були слова в оригіналі, то вони ішли б одною думкою — "над горем українського та інших народів".
Учні прийняли реєстр "Плаю" в журналі "Вісник" з радістю та гордістю, критичне завваження засмутило й розчарувало.
Мало хто зрозумів відразу, декому це взяло роки, а дехто не розуміє й досі, що учнівська редакція "Плаю" була у роках, що це її треба було годувати львиним молоком, а не вона годувала вівсяною кашкою старих діябетиків. А для середношкільника бути поміщеним у ряді разом з тими, що творили більшість діячів української культури, яких Донцов якраз обговорював, це не така вже прикрість, що Донцов ставився до нас неприхильно.
Труднощі в розшуках про журналик середніх шкіл "Рідної школи" в Коло миї починаються ще в часах постання ідеї видавання газетки. У передісторії видання шкільної газетки виразно виходять на яв журналики пластових куренів, що затьмарюють і так мінімальні особисті спогади. Друкованих чи навіть писаних інформацій про ці речі, поза журналиком чоловічої гімназії "Плаєм", не маємо. Фейлетон Муцька у "Плаю", ч.2, за листопад 1932, повідомляє: "Читачу! Ти певно пам'ятаєш, як в другім числі тамтогорічного "Плаю" пустив качку, що наші товаришки з У.П.Т. заду мують видавати сестру "Плаю". (Муцькові й на думку не прийшло, що майбутній історик,навіть таки з-посеред його тодішніх читачів,не буде знати, коли появилося "друге число" "тамтогорічного Плаю".) Як що читати тамтогорічного як тогорічного, себто зрозуміти шкільний полонізм і прийняти, що друге число вийшло більш-менш тоді, коли й друге число у 1932-33 р., то "качка" була пущена пізно восени 1931 року. Далі, "Плаю" ч. 3-4, за грудень-січень 1932-33 той же Муцько все ще пише "знову У.П.Т. не годно видати газетки", і аж у ч. 5 за лютий 1933 вже "поважний' автор Семан поміщує статтю "Поклін "Проблескам". Так ми можемо для історії устійнити дату появи "Проблесків" на початок 1933 р. (Для історичних пуристів ще додамо, що обидві кореспондентки, які інформують про "Проблески", подали раніші дати.
Залишається ще одне, два з половиною поверхове замішання, цим разом назвою журналика. Семна починає свою "поклінну" статтю такими словами: "Кілька разів писав наш Муцько у "Плаї", що товаришки з У.П.Т. задумують видавати свою "Пчілку" — і дальше там же, — "появилася "Пчілка" та не пчілкою,а "Проблесками". Слідує апотеоза цієї назви; згадаємо одначе, що існує деяка можливість, що назва була "Проблиски" радше ніж "Проблески". Так заявила одна кореспондентка, таку можливість допускає начальний редактор "Плаю", це підсвідомо впроваджує в реальність вже знаний нам Муцько — Роман Завицький. Ага а що про той пів по верх? Збереглося в пам'яті автора і підтримане це одним кореспондентом, що в котрімсь учнівськім журналику згадане було, що котрась жіноча школа плянувала назвати свій журнал "Світ перед нами".
Вчителем, що був опікуном "Проблесків" якийсь час був Володимир Павлусевич, загальнолюблений учитель, письменник, що мав певний вплив на громадське й політичне виховання учениць. Можливо, що він був ідей ним ініціятором газетки. Після його переїзду до Станиславова, опікунст во перебрала Марія Ґоянюк-Левицька, що й вела газетку щонайменше до 1936 р.
Журналик прикрашував заголовну сторінку портретом чи іншим сим волом теми, що їй було присв'ячене дане число, так, напр., портретом Т.Шевченка, І.Франка, церквою і т.п. Краска обгортки змінювалася з кожним числом. Маємо тільки одне (здогадне) число висоти накладу "Про блесків" - 100 примірників.
Головною редакторкою на учнівському рівні була Ярослава Дем'янчук, членами редакції чи активними при виданні названі Стефа Кадоб'янська, та, що вела для "Проблесків" відділ поезії та загадок. Третє прізви ще з тих "що щось дописували", це Маруся Крупська, а тоді Марія Сельська, що дописували про спорт. У списку імен находимо ще Св.Витвицьку, Дарію Гранківську, Н.Кузик, С.Мельник, Ірину Николишин і Володимиру Стадниченко. Розуміється, цей склад змінявся, як одні кляси відходили, а другі підростали; подаємо тих, що згадані кореспондентками.
Тематика статтей у "Проблесках" охоплювала літературні спроби, "актуальні світові події", біографії видатних постатей, (нпр. Магатма Ґанді), науку (нпр., про гіпнозу й суґестію), поезію, загадки й ребуси.
Про текст першого числа "Проблесків" довідуємося докладніше з ре цензії у "Плаю" ч.5, за лютий 1933. Рецензентові Семан подобався "Спомин з табору на Соколі", що його він уважає вірно змальованим. Не припала рецензентові до вподоби "Розпука Гуцула" — гуцул нечебто пред ставлений не вірно, загостро, безсердечним. Стаття про лещети добра, стат тя про Ваґнера місцями дуже розтягнена. Гумор і сатира Дуцька — напар ника Муцька — слабі.
Порада "Проблескам" від "Плаю" вивчати мову "бо тепер біда без язика" була б оправдана, якби цей вершок цинізму був плянований свідомо, як засіб протесту таки самої редакції "Плаю", бо ж мова "Плаю" жахли ва, навіть із знижкою на льокалізми Покуття, клясичний тип гімназії з на тиском на латинську та грецьку мови, та факт, що вістки про "академічний правопис Огієнка" тільки що стали проникати до учнів коломийських серед ніх шкіл. Знаменною тут порада "Плаю" вчитися мови від "Дружнього слова" із Станиславова, що вже вживав харківського правопису.
|
