|
Іван КЕЙВАН
 В українському образотворчому мистецтві першої половини XX сторіччя столиця Покуття - Коломия відіграла поважну ролю. Вилонила з себе низку малярів і графіків, які походили з самої Коломиї й Коломийського повіту, як теж приєднала чимало мистців з різних околиць України, які вчилися в Коломийській гімназії, у Школі деревного промислу або якийсь час жили й творили в Коломиї. Важко в цій праці подати повну характеристику всіх галузей образотворчости, зокрема неможливо схарактеризувати архітектурні об'єкти Коломиї та інших містечок (Яблонів, Гвіздець) Коломийщини. Для цього треба дослідів на місцях, а це з уваги на політичне положення неможливо було здійснити. Зокрема солідних дослідів вимагає українська дерев'яна архітектура, особливо дерев'яні церкви по селах Коломийщини, що між ними нерідко бували справжні шедеври. Можна тільки згадати двох професійних архітектів, які не виявлялися на рідних землях, тільки проживали в Коломиї за німецької окупації в 1942-1944 рр. Це Микола Фляк та Юрій Черненко.
Микола Фляк (1899-1973) народився в Самбіршині. Був вояком УГА, закінчив архітектурний відділ політехніки в Данцігу й працював у корінній Польщі. Проектував різні будівлі в Торуні, Лясковіцах і т.п. зокрема працював над реконструкцією дому М.Коперника в Торуні. В 1942-1944 рр. був директором ремісничої школи в Коломиї, добре її вів і переорганізував на зразок таких же шкіл в Західній Европі. Зокрема заснував будівельний відділ — Технічний ліцей. В українській архітектурі М.Фляк виявився аж у Канаді, від 1950 р., в проектах церков та світських будівель. Найвартісніші з них: церква Успення Богородиці в Калґарах, св. Юрія в Ню-Вестмінстері та церкви - Ту Пллс й Іннісфрі. Вони побудовані на традиціях українського церковного будівництва з нав'язанням до візантійських і романських впливів, при застосуванні модерних засобів — нового будівельного матеріалу, з уваги на новочасну конструкцію.
Юрій Черненко 1923 року народження, походив із Пйотркова в Польщі з родини емігранта, полковника армії УНР. Закінчив українську гімназію в Коломиї і вчився якийсь час в Будівельному ліцею (учень автора цих рядків у гімназії й ліцею), студіював архітектуру в політехніці в Данціґу й закінчив студії в Ґрацу в Австрії. Разом з вітчимом інж. М.Фляком Черненко переїхав до Канади в 1950 р. і виявлявся в проектах українських церков та цивільних будівель в Альберті. Найзамітніші проекти його церков, це церква Бориса Гліба в Редвотері, церква в Дейзленді в Альберті, бані української православної катедри св. Івана в Едмонтоні. Проекти його церков основані на зразках українського візантику, що в сполуці з новими архітектурним течіями й засобами, зображує українську церкву з модерними рисами. Черненко виконав теж низку проектів світських будівель ("Дім молоді в Едмонтоні і т.п.).
В Коломийщині, що духово, етнографічно й побутово була тісно пов'язана з Гуцульщиною, передусім буйно процвітала народна різьба в дереві й нерідко праці різьбарів-ремісників були справжніми шедеврами (Семенюка з Печеніжина й інших), але ця ділянка не входить до нашої праці.
Коли йде про скульптуру Коломийщини, її репрезентують тільки два мистці — Нестор Кисілевський, уродженець Коломийщини, та Михайло Черешньовський, що походить з Лемківщини, але й закінчив Шк. деревного промислу в Коломиї.
Нестор Кисілевський народився 1902 р. в с.Яблонові Коломийського повіту, закінчив Школу деревного промислу в Коломиї, а від 1927-1931р студіював на відділі скульптури Академії мистецтв у Кракові, в майстер проф. Браєра і спеціялізувався в майстерні проф. К.Дуніковського. Постійно перебував у Кракові, але часто відвідував свого стрийка о. Юл.Кисілевського, що був парохом Хлібичина Пільного у Снятинщині. Кисілевський виконав низку погрудь, між ними поета й письменник Богдана Лепкого й рецитатора Юліяна Ґеник-Березовського, що позначений рисами імпресіонізму. Виконав теж різні керамічні статуетки, що в них вже помітні впливи експресіонізму. Шкода, що не вдалося дізнатись про дальшу творчість Кисілевського, про місце його перебування, навіть невідомо, чи він ще живе.
Проте навіть українська скульптура зв'язана з Коломиєю тоненько ниткою в постаті славетного скульптора Михайла Черешньовського. який елементарну освіту в прикладній різьбі здобув у Школі деревного промисла Коломиї. Він народився в 1911 р. у с.Стежниці на Лемківщині, в селянській родині, спершу вчився у згаданій Школі деревного промислу в Коломиї згодом студіював скульптуру у Школі "штук здобнічих і пржемислу артистичнеґо" (Інститут прикладного мистецтва й мистецького промислу у Кракові). Був активним членом українського мистецького гуртка "Зарево" і брав участь своїми працями у виставках Гуртка. За німецької окупації Черешньовський виставляв свої твори на виставках Спілки українських творчих мистців у Львові, в 1941-1943 рр. заімпонував глядачам cкульптурою в дереві "Мати з дитиною", позначеною щирим висловом, простотою та модерним трактуванням. Опинившись у рядах УПА,мистець пережив страшну її мартирологію і восени 1947 р. продістався з рейдуючою групою до Баварії. Осів у таборі скитальців у Міттенвальді й розгорнув там - творчу працю. Створив низку прекрасних жіночих портретів, бюсти С.Бандери, Р.Шухевича, О.Данського та інших, що їх оглядали на виставці "Іван Кейван — Михайло Черешньовський", влаштованій Спілкою пінських письменників, мистців і науковців у 1949 р. Вже в цих його шпурах виявився його великий стихійний талант, риси монументалізму оригінальна стилізація, що нагадувала скульптури старовинного Єгипту.
Переїхавши до ЗСА, Михайло Черешньовський виявився у скульптурі на всю ширінь свого могутнього таланту й зайняв одне з найпередовіших місць у скульптурі взагалі. Його портрети-бюсти: "Дмитро Донцов", "Йосип Гірняк", "Портрет "Портрет дружини", "Богдан Стобельський" та низка інших вражають подиву гідним схопленням психічних та зовнішніх рис, зокрема тавром самобутности стилю. Такими ж рисами позначений цикл Мадонн: "Мадонна на ослі", "Мадонна навколішках", "Мадонна-Рятівниця", "Модерна Мадонна", і всі вони відзначаються прекрасною композицією, особливо надзвичайною гармонією й ритмом. Проте, Черешньовський виявився як монументаліст високої кляси і його твори памятники: "Героям", "Леся Українка" в Клівленді й Торонті та "Олег Ольжич в Лігайтоні хвилюють нас не тільки монументальним характером, перед усім глибокою одуховленістю й технічною майстерністю. Останньо скульптор працює над пам'ятником Ісидори Косач-Борисової — сестри Лесі Українки. Протягом років Черешньовський очолює ОМУА (Об'єднання мистців українців в Америці). Він мистець в повному значенні слова, цілком присвятився ідеї рідного мистецтва, вклав великий внесок у скарбницю українського мистецтва еміграції, а при цьому теж приніс велику славу нашій Коломиї, бо вчився в Коломиї.
Але ця праця присвячена головно українським малярам, граверам і графікам, що зв’язані з Коломиєю, бо їх число переважає, коли в скульптурі і архітектурі тільки малі вийнятки. Треба сказати, що Коломия має столітню традицію в українському малярстві. В одному з відділів господарсько-промислової виставки, що відбулася в Коломиї в 1881 році, брали участь такі наші малярі, як К.Устіянович, В.Пилиховський, Е.Витвицький, П.Кисілевський, І.Романівський, І.Копровський та Никлаш. Це була перша виставка творів українського малярства в Галичині й випередила виставку "Товариства для розвою руської штуки" у Львові в 1898 р. на повних сімнадцять років.
Досі не вдалося устійнити прізвища маляра (поляка), що виконав поліхромію парафіяльної церкви св.Михайла в Коломиї, мабуть, вже на початку XX ст. Поліхромія була досить вдало виконана, зокрема багата і з гармонізована орнаментикою в кольорах, яка добре достосована до внутрішньої архітектоніки церкви. Під сталевим оглядом поліхромія церкви св. Михайла мала риси еклектизму й вартісна передусім під технічним оглядом. В іконостасі цієї церкви мали бути теж дві намісні ікони Теофіля Копистинського (1844-1916), одного з найвизначніших малярів у Галичині кінця XIX ст. Але це тільки усні перекази, тому над характеристикою творчости цього "невдачника" не будемо зупинятися. В Українському народному музею "Гуцульщина" в Коломиї, що його заснував і прекрасно вів радник Володимир Кобринський, находилась низка старих ікон, між ними й "Мадонна" Корнила Устіяновича, як про це згадує д-р Марія Кобринська в своїй праці-споминах "Український народний музей "Гуцульщина" імени о. Й.Кобринського" ("Над Прутом у лузі").
Пов'язаний трохи з Коломийщиною, хоч слабими вузлами, один з найвидатніших малярів Галицької України початку XX ст. Модест Сосенко (1875-1920), що народився в сусідній Богородчанщині. Він був автором низки портретів, жанрових композицій та пейзажів, але виявився передусім як оригінальний монументаліст-декоратор. На основах візантики Київської княжої держави, створив синтезу українського візантику, змодернізувавши старий гієратичний візантик новими формами. Тому Сосенка треба вважати піонером модерної поліхромії українських церков у Галичині. До кільканадцяти поліхромій Модеста Сосенка належить теж поліхромія церкви в Печеніжині, над якою мистець працював півтора року й закінчив 1908 р. і треба вважати шедевром церковного мистецтва не тільки Коломийщини, але і всього Покуття. До другої світової війни в музеї "Гуцульщина" в Коломиї зберігалося кілька творів Сосенка, зокрема ікон.
Сучасником Сосенка був талановитий маляр, майже коломиянин Ярослав Пстрак (1878-1920) що народився в містечку Гвіздці, в родині ремісника в дереві, проте його батьки осіли в Коломиї, коли мистцеві був тільки один рік життя. Талант і нахил до мистецтва Ярослав Пстрак заявляв змалку, що перешкодило йому закінчити гімназію в Коломиї, бо був виключений за карикатури на вчителів. Початки мистецької освіти Пстрак дістав спершу від учителя малювання В.Криніцького, згодом від К.Устіновича й М.Левицького. В 1895 р. Ярослав дістався до Академії мистецтв у Мюнхені, що під керівництвом Г.Макса стояла на одному з перших місць в Европі. Я.Пстрак студіював великих європейських, зокрема німецьких портретистів, теж у "Новій пінакотеці", деталізуючись у портретистиці. Працював олійними фарбами й пастелю. Дебютував на другій виставці "Товариства для розвою руської штуки" у Львові в 1900 р. пейзажами з Покуття й композицією "Христос на Оливній горі", що в ній постать Ісуса була позначена виразними покутськими рисами.
Як непересічний релігійний маляр, Пстрак виявився особливо композиціями "Мойсей", "Тайна Вечеря", "Христос з ангелами" та низкою інших.
Особливу вартість мають олійні картини Я.Пстрака на тему покутського й гуцульського побуту: "Важке горе", "Вечеря", "Дзвонарі", "В ніч під Різдво", "Гість в дім — Бог в дім", "За роботою", "За плугом", "Біля вориння", "Дівчина з кошиком", "Женці", "Біля криниці", "Подорожні" та декілька інших. Прекрасні теж олійні картини Пстрака на різдвяні та великодні теми: "Колядники", "Вселенная веселися", "Йордан", "Свячення пасок", Великоднє стріляння" "Обливаний понеділок", "Писанка", "Явлення Христа селянам". Це неоціненні скарби для дослідників побуту й етнографії Покуття й Гуцульщини. Багато їх вийшло в репродукціях-листівках, які були л же популярні в Галичині й Наддніпрянщині перед першою світовою війною.
Олійною технікою Ярослав Пстрак виконав велику серію гуцульських типів, що з них найзамітніші: "Гуцул", "Гуцулка", "Жаб'ївські гуцули", "Гуцулка зі свічкою", "Гуцул з люлькою", "Гуцул в червоній хустині" та подібних. Зобразив теж серію окремих типів, як "Робітник", "Каменяр", "Лірник", "Жебрак", "Сліпець з дівчиною", "Дідусь", "Мати", "Жебрак", "Старі жиди", "Жиди на вулиці" і т.п., всі вони позначені психологічною глибиною.
Як портретист, Ярослав Пстрак виявився в циклі портретів Т. Шевченка, портретах о. прелата О.Русина, С.Русинової, Мановської, Гануляка, д-ра пера, відомого москвофіла І.Наумовича тощо, теж "Портрет жінки" на тлі "Вечірнього Львова" та автопортретів. Створив шість картин до повісти Гоголя "Тарас Бульба", на козацькі теми "Козак веде полоненого анчара", "Козак-літаврист" і композиції на різні теми: "Мелодія", "Оркестр", "Остались тільки спогади", "Помста", "Щаслива мати", "В ожиданні", "Журба" та низку інших.
Він виконав теж багато олійних пейзажів, а особливу вартість мають такі, "Ніч", "Пейзаж з дорогою", "Пейзаж з берізками", "Копиці сіна", "Весна", "Осінній ранок", "Вечірній краєвид", а з урбаністичними мотивами — "Львів, земля Руська", "Львів, костел Бернардинів", "Львів, Арсенальська вулиця", "Львівська ратуша" та "Львівський театр".
Ще в Мюнхенській академії Ярослав Пстрак виявився майстром пастелі в жіночих портретах і згодом виконав низку портретів, типів, жанрових і релігійних творів та пейзажів пастеллю. На особливу увагу заслуговують: "Бабуся", "Старий гуцул", "Дідусь із свічкою", "Гуцули біля церкви", " Сніжна заметіль" (Олекса Довбуш), "Чи є в світі молодиця" та цикл "Львівські типи", а на різдвяні й великодні теми: "Нова радість стала", "Бог предвічний", "З Новим роком", "За ялинкою", "Христос воскрес", "Божі мати", "Многая літа" і т.п. Особливо вартісні виконані пастеллю десять композицій на тему повісти І. Франка "Захар Беркут", як конгеніальне доповнення твору Каменяра, що в репродукціях мали велетенську популярність в Галичині. Пастеллю й аквареллю Я. Пстрак виконав теж багато пейзажів, як "Сінокос", "Зимою", "Ліс зимою", "Краєвид з березою" теж і на урбаністичні теми: "Вид на вежу Корнякта" та "У Стрийському парку". Працював теж олівцем і вуглем.
Ярослав Пстрак був духово зв'язаний з Покуттям і Гуцульщиною, Після подорожі по Европі, від 1901 р. побував довше на Покутті, зокрема в Коломиї й селах повіту. Розмалював тоді церкву в Корничі та церкви в Жаб'ю-Ільці й в Розтоках, разом з Осипом Куриласом. В тій же добі намалював низку українських гетьманів для прапорів "Січі" Коломийщини.
Від 1913 р. постійно жив у Львові, а в часі першої світової війни створив цикл (10 ескізів) "15 вересня 1914 року", в якому зобразив страхіття війни. Проте, начебто не було світової війни, мистець працював тоді над картинами з демонологічною тематикою: "Кентавр у кузні", "Сатир і танцюючі дівчата", "Боротьба кентаврів", "Боротьба сатира", "Сатир з жінками над річкою", "Фавн із сопілкою" та "Русалка".
Останньою сторінкою творчости Ярослава Пстрака була карикатурна ілюстрація українських видань. З його карикатур в гумористично-сатиричному часописі "Комар", що виходив у Львові від 1900 року найзамітніші: "Перед відкриттям парляменту", "Засідання в Галицькому сеймі", "Польське коло", "Довга недуга — певніша смерть", "Даремні надія", "В суді" та інші, що вірно характеризують тодішні політичні та економічні стосунки в Галичині. Ще кращим карикатуристом виявився Пстрак у такому ж журналі "Зеркало", що теж виходив у Львові в 1882-1908 рр. (з перервами) і з них найбільш капітальні "Антонія Осиповичева", "Буле - було", "Вершок географії", "Медвежий танець", "Мужицька журба", "Соймові вибори", "Буковинські запорожці", "Розпни його", "Не зачіпай" і п. — вірні образки тодішніх стосунків у Галичині й на Буковині. Виконав титульну сторінку й ілюстрації до книжки Яницького "Бабські язики" й до гумористичної поеми С.Руданського "Пан та Іван в дорозі", яка вийшла в Коломиї в журналі "Зоря" (1902-1903. То не були карикатури, насичена гумором в розумінні наших часів, а були позначені. їдкою сатирою, сарказмом, в наскрізь реалістичних рисунках. Все ж Пстрак дав почин розвитку цього жанру в пізніших часах після війни.
Ярослав Пстрак виконав теж низку ілюстрацій аквареллю й сепією до дитячих видань, як журнал "Світ" і до читанки А.Крушельницького ("Оповідання дідуся", "Сцена біля хати", "Норовистий кінь", "На дорозі" тощо). Виявився першоякісним рисівником і співтворцем української графіки в Галичині, що згодом розвинулася дуже буйно. Відійшов зі світу навесні 1920 року непомітно, серед бурі першої світової війни.
В основі творчість Ярослава Пстрака позначена реалізмом, з наверствуванням мюнхенського історизму та з деякими прикметами імпресіонізму в трактуванні кольорів. Проте крізь його малярську творчість тягнеться червоною ниткою романтизм, що позначений в тематиці й настрою картин. Він виявляв великий талант і, як на вбогі галицькі обставини, був надзвичайно продуктивний. Хоч прожив усього 38 років, досі вдалося занотувати 340 творів різною технікою, а більшість з них — переважно етюдів, пропала у вирі світової війни. Проте Пстрак наскрізь змарнований талант, який маючи всі дані, не міг виявитися на ввесь творчий діяпазон, бо в галицькому загумінку не було сприятливої творчої атмосфери й не було відповідних меценатів мистецтва.
Все ж творчість Ярослава Пстрака, це великий вклад у скарбницю українського мистецтва, а Коломийщина — вужча батьківщина мистця, може тільки ним гордитись.
Розглядаючи галерію українських мистців, які тісніше чи слабше зв'язані з Коломиєю чи Коломийщиною, автор цієї праці рішився характеризувати їх не за стилями, жанрами чи технікою виконання творів, а тільки хронологічно — за датою їх народження, щоб читачі мали виразний образ розвитку нашого мистецтва на тлі Коломийщини. Не всі мистці народилися в Коломиї чи в повіті, а деяких з них доля закинула до Коломиї з різних кінців України. Все ж їх абсорбувала Коломия, і їх творчість значно збагатила столицю Покуття, часто високомистецької якости.
До цієї групи належить маляр-реаліст Юліян Крайківський (1892—1975),народжений у Різдвянах на Рогатинщині. Ще в 4-ій клясі Коломийської гімназії намалював олійну композицію "Гуцульська ідилія", яка довший час була виставлена у вітрині Народного дому в Коломиї, а в 7-ій клясі створив таку ж композицію "Пастухи при ватрі" — справжній мистецький твір.
Всупереч батькові, що бажав бачити сина лікарем, Юліян вступив до Академії мистецтв у Відні й під кермою знаменитих професорів здобув солідну освіту. В 1915—1916 рр. Крайківський створив низку композицій, між ними "Каменярі", що її видав листівкою Клюб українських есперантистів "Україна Село" в Коломиї й "Артистичну горстку", що її видала Бойова управа УСС у Відні.
В листопаді 1918 р. Юліян Крайківський перервав студії, вступив у ряди УГА й тоді оформив "Пропам'ятну книгу УГА". Побував у "Чотирокутнику смерти", пережив усю мартирологію УГА в Наддніпрянщині й закріпив ці трагічні переживання в композиціях "Відворот УГА", "Пам'яті Поляглих"та інших. В листопаді 1919 р. коли західноукраїнські землі опинилися під польською окупацією, в залях Національного музею у Львові була влаштована "Виставка сучасного малярства Галицької волости", що мала ретроспективний характер. Були виставлені здобутки українського малярства від початку XIX ст. до останніх часів, тобто від творів Л.Долинського, через К.Устияновича, І.Труша, М.Івасюка, О.Новаківського, Кульчицької й М.Сосенка аж до О.Куриласа, А.Монастирського й інших.
У цій же виставці взяли участь три наймолодші мистці-дебютанти: М.Анастазієвський, І.Галавин та Ю.Крайківський, що виставив картини "Аркан", "Опришки" й "Мені тринадцятий минало".
Закінчив студії у Віденській академії вже після визвольних змагань і там створив сім олійних та акварельних картин на теми "Гайдамаків" Т.Шевченка, між ними "Пролог", "Свячення ножів", "Ярема й Оксана", "Гонта ховає синів", "Шибениці" й інші, які не були репродуковані й загубилися. Вернувшися з Відня, Ю.Крайківський закінчив ще Педагогічний відділ у Львові, вчителював спершу в учительській семінарії Василіянок, згодом у гімназії і семінарії "Рідної школи" у Станиславові, врешті в таких же школах я нині. В 1923 р. Крайківський брав участь у другій виставці ГДУМ (Гурток діячів українського мистецтва) у Львові творами "Рейд Сатани", "Танець Саломеї" й "Пастухи при ватрі". Остання картина мала найбільші успіхи на цій же виставці. В 1931 р. Крайківський брав участь у виставках творами "Похід нації", "Відвідини в тюрмі", "Полковник Андрій Мельник" та іншими.
Для мистця найбільш продуктивний творчо був 1936 рік, коли він, простудіювавши Гуцульщину, створив 16 картин на тему побуту гуцулів. З тих же часів походить баталістична картина "Похід ла Богдана Хмельницького", що її виконав темперою та композиційний портрет письменника Василя Стефаника алегоричного характеру. В 1938 р. він вирисував темперою плякат "Вгору стяг" в 70-річчя засновання Т-ва "Просвіта". За окупації Крайківський учителював у середніх школах в Рогатині, а в 1944 р. опинився з родиною в Австрії в Грацу. Сторив там композицію "Аркан" (другий варіянт), "Розстріл" і почав велику картину "Гагілки". Був головою "Об'єднання українських мистців в Австралії" аж до виїзду Канади в 1948 році. Осівши в Едмонтоні, Крайківський протягом багатьох років важко працював як "пейнтер", малював стіни домів, навіть дахи, що вбивало його творчу наснагу. Проте в 1948 р. взяв участь в "Едмонтон ексгібішин", як перший і єдиний з українських мистців. То була епохальна подія, тому Крайківського слід уважати піонером українського мистецтва в Західній Канаді. На цій же виставці Крайківський отримав першу нагороду за картину "Аркан" і такі ж перші нагороди отримував на кількох інших виставках в Едмонтоні.
В 1953—1967 рр. брав участь у виставках українського мистецтва кількакратно в Едмонтоні, Саскатуні й Монтреалі, завжди з великим успіхом. В Едмонтоні закінчив олійну побутову картину "Гагілки", створив у такім же дусі картину "Танцювальна романтика", портрет дочки Оксани та низку портретів визначних постатей України (Т.Шевченко, Н.Кобринська. О.Басарабова), зокрема баталістичну картину "Чортківська офензива". Для сцени УНО намалював декорацію "Атака кавалерії УГА", "Миколаєвський собор в Києві" та інші, а в останніх роках життя виконав серію різдвяних листівок на козацькі й гуцульські теми, що мали великий успіх в репродукціях.
Юліян Крайківський — реаліст, але в його творах пробиваються риси романтизму й символізму. Його твори глибоко пережиті й під кожним аспектом солідно опрацьовані, бо він керувався всіми законами рисунку й колориту всіх основ, які виніс з Віденської академії, уважаючи їх "догмам". Тому не вдавався в експерименти і навіть не шукав своєї самобутньої мистецької мови, тому його твори, хоч виконані з найбільшою солідністю не були особливо оригінальні. Що його твори маловідомі загалові, до цього причинилася і його вдача — перебільшена мистецька амбіція у сполуці з скромністю.
В часі німецької окупації в 1941-1944 рр. проживав і виявлявся в Коломиї маляр і графік Василь Дядинюк (1900-1945), що народився в с.Лужницях Могилівського повіту на Поділлі, в родині будівничого церков. З гімназійної лавки вступив у ряди армії УНР і дійшов до ступеня поручника. В 1920 р. був інтернований з частинами армії в Каліші, де почав виявлятися в малярстві, маючи деяку підготовку від батька. Осівши у Львові, Василь Дядинюк заробляв на життя портретами й копіями з творів інших мистців, між ними картини І. Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султанові" й інших.
В 1925 р. Дядинюк вступив до мистецької школи О.Новаківського. хоч не був постійним учнем і часто відвідував майстерню Петра Холодного (старшого), щоб засвоїти монументальне малярство й темперову техніку. А що був проворний, швидко збагнув стиль і техніку виконання поліхромності та іконографії княжої доби. Тому митрополит Андрей Шептицький доручив йому скопіювати старі портрети українських владик ХУІІ-ХУІІІ ст, які находилися на Волині та в монастирі оо Василіян у Вільні.
За стипендією митрополита Андрея Дядинюк виїхав у Західну Европу для поглиблення малярських студій. Спершу копіював архітвори раннього ренесансу, зокрема Фра Анджеліка в музею у Фльоренції, в Італії, згодом у Німеччині, в Дрезденській галереї, потім студіював монументальне малярство в Консерваторії мистецтва й промислу в Парижі. Проте найбільшою школою для Дядинюка було копіювання архитворів Леонарда да Вінчі, Ботічеллі, Рубенса й Рембрандта, що від них Дядинюк засвоїв знання композиції та збагнув секрети малярських технік. В Парижі Дядинюк збагнув майже всі модерні стилі й течії та зумів деякі елементи використовувати у своїй творчості. Риси конструктивізму він застосував у графіці (обкладинка до збірки поезій Е.Маланюка "Земля й залізо" і т.д.), а подекуди й застосовував техніку коляжу. Від 1931 р. Дядинюк працював у Львові, виявлявся в портреті, в реклямовій графіці та якийсь час вів школу релігійного малярства в монастирі Студитів у Львові. Коли йде про стильові риси мистця, він був незалежний, бо впливи Новаківського йому не заважали, хіба що помітні виразніші впливи Холодного в його монументальних творах.
В тому ж періоді Дядинюк закінчив успішно кілька великого формату пано-декорацій для Божого Гробу в церкві Успення Богородиці у Львові, що не вспів закінчити Холодний. Проте, найвартісніші твори із львівських часів Дядинюка, це "Володарі України княжої доби" — кільканадцять композиційних портретів наших князів, в дусі старих іконографічних традицій, хоча з деякими модерними рисами. Цей же цикл виконаний в 1931-1932 рр. сміливим композиційним задумом і технічним виконанням — найбільше досягнення мистця. Згодом вийшов альбом під цим же заголовком. Дядинюка слід би вважати неовізантиністом, але низку інших творів він виконав у протилежному дусі, тому під сталевим аспектом Дядинюк контроверсійний мистець.
Він знаменито збагнув візантинізм, зокрема в монументальних творах, що виразно помітно в монументальній іконі "Успення Богородиці" з 1932 р., для церкви у Страдчі біля Львова, та в проектах церковних поліхромій. В цих найбільш творчо продуктивних часах Дядинюк створив низку портретів різними техніками, як "Митрополит Андрей", "Княгиня Ольга", "Муза", "Леґінь з Криворівні" та інші. Між його творами із станкової графіки найзамітніші композиції портретів гетьманів: Богдан Хмельницький" в овалі, з усякими аксесуарами та інсиґніями, дуже вдалий під композиційним оглядом, трохи споріднений із стилем козацького барока "Гетьман Іван Мазепа" теж в такому дусі, але не надто вдалий, з уваги на вираз обличчя і трафаретний одяг. Тоді Дядинюк виконав теж низку ілюстрацій та обкладинок до українських видань.
В Коломиї Дядинюк не вів своєї школи, навіть не давав приватних уроків. Тоді почав тяжко хворіти, якийсь час лежав у коломийському шпиталі, а втікаючи перед московськими полчищами, помер у Відні 21 січня 1945 гоку. Без найменшого сумніву, в особі Василя Дядинюка українське мистецтво втратило талановиту і яскраву індивідуальність.
Він не створив своєї індивідуальної мистецької мови, навіть самобутньої манери, проте, завдяки великому талантові й бистрому орієнтаційному хистові зайняв виразну позицію в українському мистецтві між двома війнами. А коли брати до уваги, що він умів досконало знайтися в добі мистецтва та в кожному стилі, від візантинізму через барок і класицизм до чистого реалізму, навіть натуралізму, а в додатку ще наймодерніших течій, Василя Дядинюка слід уважати за одного з найвизначніших еклектиків, що дав поважний внесок у скарбницю мистецтва.
Треба тут сказати теж про його дружину Ольгу Дядинюк, з Козакевичів теж визначну мисткиню-малярку, яка співпрацювала з чоловіком та ділила з ним долю й недолю. Вона народилася в 1903 р. в Самборі, в 1912-1918 рр. вчилася в ліцею в Люцерні у Швайцарії, потім склала іспити в українській гімназії в Самборі. В 1924 р. Ольга Козакевич вступила до мистецької школи О.Новаківського у Львові і сприймала всі "істини" у формі постімпресіонізму. їздила разом з і його школою в Карпати, зокрема до Космача й брала участь у виставках школи у Львові. Проте Новаківський не звертав особливої уваги на рисунок, він був неперевершеним кольористом, тому Ольга в 1927 р. перейшла до рисункової групи відділу архітектури Львівської політехніки. Закінчила курси в 1932 р. Але ще в 1930 р. вийшла заміж за Дядинюка, що вже мав досвід у різних стилях і малярських техніках. Отже під впливом чоловіка Ольга скристалізувала свою мистецьку мову, зокрема у візантизмі з деякими модерними рисами. Тоді намалювала низку картин з релігійною тематикою, між ними "Благовіщення" для митрополита Андрея, що находилася в каплиці Св. Духа при Українській богословській академії у Львові. Створила картину за міфологічну тему "Гермес, Орфей та Евридика", виконала низку ілюстрацій до творів М. Гоголя ("Ніч перед Різдвом" тощо). Проживаючи з родиною в Коломиї в 1941-1944 рр. Ольга Дядинюк не мала відповідної атмосфери для творчости, мусіла працювати в одній установі, зокрема в часі хвороби свого чоловіка.
Коли по його смерті опинилася в Німеччині, в Оберсдорфі, а згодом в таборі скитальців у Міттенвальді в Баварії, почався новий етап її творчости. З 1946-1949 рр. походять її твори "Свята Ольга" й прекрасна композиція "Плач Ярославни" — у стилізації українського візантику. В цій же картині мисткиня зобразила найсильніший і найвимовніший момент епосу "Слово о полку Ігоревім". Була активною членкою "Спілки українських письменників, мистців і науковців" у Міттенвальді, що її заснували й вели увесь час проф.Василь Лев, письменниця Дарія Ярославська й мистець Іван Кейван.
В Америці, куди мисткиня переїхала в 1949 р., створила композиції "Св.Юрій, Діва й Семиголов", "Княжі лови" й "Шестикрилець" теж у дусі української візантики. Вони видержані в композиції й надзвичайно згармонізованому кольориті, не кажучи вже про перфектний рисунок.
"Велика княгиня свята Ольга" нагадує вірно ікону доби Київської держав. Ольга Дядинюк ґрунтовно простудіювала історію Княжої України. Тому вірно відтворила теж об'єкти архітектури та всякі деталі тієї світлої доби тобто її духовість.
В останніх роках Ольга Дядинюк працювала над картинами на тему "Лісової Пісні" Лесі Українки й на інші теми. Вона наскрізь оригінальна малярка і своїми творами значно збагатила українське мистецтво.
Її ровесницею є малярка Марія Сельська з роду Райх (мабуть німецьких колоністів), народжена в 1903 р. в Коломиї. Студіювала малярство спершу в Академії мистецтв у Кракові (1924-1925), згодом у Віденській академії (1926-1927), в кінці в Модерній академії в Парижі (1928-1930). Творчо працювала у Львові, разом із своїм чоловіком Романом Сельським. Брала участь у виставках АНУМ. Залишилася у Львові під московсько-большевицькою окупацією. Ранні твори Марії Сельської були виразно позначені рисами крайнього модернізму Західної Европи, зокрема Парижу тобто кубізмом, конструктивізмом і т.п., проте в совєтській дійсності мусіла допасуватися до соцреалізму. Найзамітніші її твори з 1939-1968 років "Дівчина", "Леся Українка", "Гуцульський пейзаж", "Гуцульський натюрморт", "Мальви", "Збір винограду", "Скрипаль О.Криса" в дусі цього ж соцреалізму.
Одним з найвидатніших наших мистців є Михайло Мороз, пов'язаний з Коломиєю тільки великим сантиментом, хоч походить з Галицького Поділля. Проте він довший час проживав і творив у Космачі на Гуцульщині, що адміністративно, тобто механічно належала до Коломийської округи. Михайло Мороз народився в 1904 р. в селі Пліхові на Бережанщині, в селянській родині. В 1924 р. вступив до мистецької школи О.Новаківського у Львові і навчався в ній до 1928 р. Був одним з найбільш улюблених учнів Новаківського, спочатку сприйняв його стиль — постімпресіонізм і щорічно їздив з ним на мистецькі екскурсії до Космача. Брав участь у всіх майже виставках учнів школи О.Новаківського, між ними і в Коломиї, коли виставку влаштовано в 1931 р. в залях Народного дому. Із своїм вчителем Мороз тримав тісні зв'язки аж до його смерти, з ним теж їздив до Італії.
Як талановитий пейзажист, Михайло Мороз виявився вже у "Виставці студій" школи О.Новаківського у Львові в 1926 р. Крім його етюдів гуцулів і гуцулок, глядачі звертали особливу увагу на цикл водоспадів ("Водоспад Пруту в Яремчі" і т.п.), види на Чорногору, на пейзаж "Річка Пістинька" та низку інших пейзажів з Карпат. На стипендію митрополита Андрея Шептицького Михайло Мороз поїхав до Парижу й удосконалював малярський талант в "Академії мистецтва й промислу" в проф. Мань.
Вернувшись на рідні землі, Мороз жив і творив у Львові й брав участь своїми творами в багатьох виставках. Ще в 1931 р. брав участь у виставці УТПМ у Львові, від 1932 р. у виставках РУБ — мистецького об'єднання, що гуртувало кол. учнів школи Новаківського, у виставках АНУМ та в "Ретроспективній виставці українського мистецтва" у Львові в 1935 р. В часі першої "большевицької" окупації Михайло Мороз, проживаючи в Космачі, брав участь своїми творами в Києві та в Москві.
Після втечі московсько-большевицьких зайдів із західноукраїнських земель, коли у Львові постала Спілка українських образотворчих мистців, чарував глядачів на виставках Спілки передусім творами на гуцульські теми, як "Водохрищі", "Весна", "Ріка", "Розтоп", "Гора Брусний", "Довбушівські збори", "Опустіла оселя", "Присмерк", "Церква", "Космач", "Село Річка", "Ранок" тощо. Зокрема під кольористичним аспектом і настроєм його незрівняні композиції: "Лісова пісня", "Вечірня дума", "Тужна пісня", "Гуцульські орли", "Гуцульське весілля" й композиційні портрети "Гуцулка Параска", "Синя чічка" та "Княгиня". На всю ширінь свого малярського таланту, зокрема в пейзажі, Мороз виявився на скитальщині в Німеччині, коли в Мюнхені постала УСОМ і мистець став одним з перших і активніших членів. Брав участь у всіх виставках УСОМу і з тих часів походять його твори "Хімзе", "Перед бурею", "Весна", "Каштани", "Гірський пейзаж", "Кеніґзе", "Кітловина Інну", "Вечір над Інною", "Над тихим потоком" та низка інших пейзажів з Баварії, а з портретів найвартісніший "Моя дружина". Теж намалював низку квітів.
Коли Михайло Мороз протягом десятиріч уважав ментором для своєї творчости О.Новаківського, шукаючи своєї індивідуальної мистецької мови, він щораз більше віддалявся від свого вчителя. Це яскраво виявилося на скитальщині в 1945-1949 рр. Хоч він в основі імпресіоніст, його твори вже позначені виразною самобутністю, зокрема в кольориті. Він створив своєрідну кольористичну симфонію, тому слід Мороза розглядати як поета кольору.
В 1949 р. він емігрував до Америки, осів у Ню Йорку й від тоді почався новий, останній етап його творчости. Незважаючи на крайнє матеріялістичні будні, Мороз фанатично віддається мистецькій творчості, наче священодіє. Його пейзажі з цього етапу: "Ріка Езоп", "Захід сонця", "Осінь", "Потік", "Водоспад з Канади", "Ранок", "Весна", "Церква в Пантері", цикл пейзажів з Кетскільських гір, зокрема 50 пейзажів з околиць коли мистець перебував більш року в Патріярха Йосифа, це неоціненні перлини не тільки українського, але й європейського та американського мистецтва. Мороз "вийшов з української школи імпресіоністів та досягнув індивідуального стилю й виразу, особливо в галузі краєвиду", писав В.Січинський.
Проте всупереч загальній опінії, яка уважає Михайла Мороза виключно
Пейзажистом, що "вивів український колоритно-симфонізований пейзаж на світову арену" (М.Осінчук), він теж визначний портретист, навіть таким себе уважає. Крім портретів митрополита (Слуги Божого) Андрея, Патріярха Йосипа. єпископів Коциловського й Нярадія, отамана Н.Гірняка, през. С.Витвицького, портретів колишніх УССів ("Ганна Дмитерко"), М.Мороз створив низку портретів своєї родини — дружини Ірини, сина Ігоря, "Портрет матері", "Автопортрет" тощо, портрети українських письменників, журналістів, музик та сценічних акторів — разом виконав біля 200 портретів. Вони мають і матимуть постійну вартість не тільки прикметами своєрідного імпресіонізму в кольорах та вірною передачею зовнішности портретованих, а й глибоким психологізмом.
Творча продуктивність Михайла Мороза подиву гідна, і його творчий доробок налічує коло три тисячі творів, отже — кольосальний вклад у скарбницю нашого мистецтва. Його твори розсіяні майже по всьому світі, безліч їх лишилося в Україні, Московщині, Польщі, Німеччині та в Італії, зокрема в Римі — в Українському музею, в "Кімнаті Мороза" Патріярха Йосифа та в різних місцевостях Америки. Мороз — стихійний талант і його визнали за одного з найкращих малярів-кольористів, зокрема пейзажистів європейської міри, не тільки українські критики, але й чужинецькі — німецькі, італійські, американські та інші. Мороз відданий мистецтву цілковито, і його відданість закінчиться аж з його смертю.
Ровесницею Михайла Мороза є мисткиня-малярка Наталія Стефанів, народилися 1-го березня 1904 року в родині о. Андрія Завадського. пароха села Микитинець, Коломийського повіту. Ще ученицею учительської семінарії у Львові вчилася малярства в Олени Кульчицької й Осипа Куриласа. Закінчивши семінарію в 1923 р., вийшла заміж за полковника УГА й армії УНР Гната Стефанова, який теж очолював консулят ЗУНР в Ужгороді. Наталія проживала з родиною в Карпатській Україні, згодом у Відні й вернулась до Львова аж за німецької окупації. В 1943-1944 рр. вона вчилася в Інституті народньої творчости та в Українській образотворчій студії, спеціялізуючись в декоративному малярстві та в кераміці. Працювала як декораторка в українських театрах в Галичині, а від 1945 р. жила якийсь час у Німеччині. Тоді й виявлялася в станковому малярстві.
В 1949 р. Наталія повдовіла, виїхала до ЗСА й поселилася в Льос-Анджелесі, де працювала в малярстві й кераміці і виставляла свої твори.
В 1953 р. переїхала до Філядельфії і з того часу починається новий етап в її творчості. Як членка ОМУА вона включилася в мистецьке життя Філядельфії. В 1955-1961 рр. студіювала комерційно-декоративне мистецтво і протягом років викладала кераміку в Українській мистецькій студії.
Свої твори Наталія Стефанів виставляла ще в Льос-Анджелесі. потім на виставках Літературно-мистецького клюбу в Ню Норку, на виставках ОМУА у Філядельфії, у виставці жіночої творчости та в інших.
Твори Наталії Стефанів позначені реалізмом з деякими рисами імпресіонізму. Основна її тематика, це пейзажі й натюрморти переважно з квітами, хоч виявляється в архітектурних пейзажах і в портрети етиці. Працює переважно олійною технікою, хоч деколи вживає темпери й пастелі.
Найвартісніші її твори — цикл пейзажів: "Кипарисовий город". "Сади", "Річка", "Краєвид" із скелями в центрі, дуже вдало скомпонований та виконаний чисто малярською технікою — широкими мазками пензля. "Озеро" з ніжною передачею дерев і багатими рефлексами у воді. "Ліс" — ляконічний пейзаж, що відзначається передусім гармонією та особливим строєм, як теж "Берізки". Цей останній пейзаж притаманний субтельною стилізацією та сильними контрастами кольорів і світло-тіні. Тому належить до найкращих її творів зокрема тому, шо в ньому найвиразніше пробиваються риси її самобутности.
Проте треба першенство признати її натюрмортам і квітам. В цій тематиці вона виявляє непересічний хист. Її цикль квітів, зокрема "Гірські квіти" з багатством кольорів, "Троянди" й "Квіти" — виконані з ніжним відчуттям кольорів, з найніжнішими їх відтінками й навіяні відповідним настроєм. Особливу вартість мають натюрморти, шо промовляють сильною переконливістю, вірною передачею кожного елементу, композиційним укладом і чисто малярською технікою. Можна сказати, що мисткинця найвимовніше виявляється в натюрмортах. З архітектурних пейзажів
"Похорони товариша", "Дівчата вертаються з поля". "Етап", з пейзажів "Ранок на селі" (Добрівляни), "Буря на морі", "Над озером" "Тиша озером", "Над річкою", "Над водою", "Пленер" та низка інших. Намалювала теж великий цикл квітів: "Айстри", "Ґлядіолі", "Рожі", "Півонії", теж низку сценічних декорацій та пробував сил у скульптурі (погруддя дружини й сина). Брав участь у виставках УСОМ в Торонто в 1959 рр. та у світовій виставці українського мистецтва в Детройті в 1961 році. Творчі здобутки Степана Стецева досить поважні й різногранні. Мав непересічний талант і солідну освіту, мав усі дані виразніше виявитися в образотворчости, зокрема малярства. Хоч його твори виконані за всіми законами рисунку й малярства, проте він не йшов на жодні експерименти, навіть не шукав своєї індивідуальної мистецької тримаючись міцно основ Академії.
Проте, чи не найбільшу славу для столиці Покуття придбав Святослав Гординський, обдарований різногранними талантами — маляра, графіка, та літературознавця й мистецтвознавця. Народився в 1906 р. в Коломиї, в Родині педагога й літературознавця проф. Ярослава Гординського. Свою гімназійну освіту Святослав Гординський закінчив у Львові, а в 1924 р,вступив до мистецької школи О.Новаківського, що спочатку була відділом Українського таємного університету. Гординський швидко виявив свій великий талант і вже в 1926 р. на "Виставці студій", що в ній взяли участь 10 учнів з школи О.Новаківського з 240-ма експонатами, зокрема етюдів з Космача, спроби портретів, пейзажів і натюрмортів Гординського,переконали глядачів про талант і ясне майбутнє юного мистця.
Святослав Гординський – яскравий індивідуалізм, ніяк не вміщується в рамки стилю О.Новаківського, тому 1928р поїхав для поглиблення студій спершу до Берліну, а в 1929р. до Парижу. Спочатку студіював в "Академії Жуліян", в кінці в "Модерній академії" конструктивіста Ф.Леже. В 1931р. осів у Львові й розгорнув свою творчу та організаційну працю. Створив низку портретів, композицій, пейзажів і натюрмортів, виявлявся в Графіці, зокрема книжковій та працював у комерційній графіці. Вже в першій виставці АНУМ в 1931 р., що в ній Гординський експонував 12 творів, між ними портрети композитора М.Колесси й мистця Р.Чорнія, цикл "Гуцульщина", "Дівчинка", "Леґінь", "Біржа" й "Міст" він виразно виявив самобутню мистецьку мову. Цю його індивідуальну мову підкреслювали теж акварельні твори "Гуцул", "Довбуш", "Автопортрет" і низка акварель з Риму й Венеції, виставлені на "Ретроспективній виставці українського мистецтва" у Львові в 1935 р. Завдяки талантові й подивугідній інтуїції Святослав Гординський швидко й глибоко збагнув усі мистецькі стилі, простудіювавши ґрунтовно старе українське мистецтво, зумів у своїх творах прекрасно поєднати елементи різних епох і в сполуці з елементами українського народного мистецтва, надати своїм творам індивідуальний творчий вираз.
Такий же творчий вираз помітний теж у графіці Гординського, що, як врівноважений талант, добився успіхів дуже рано. Клясичними зразками можуть послужити обкладинки — "Архітектура міста Бардієва" В.Січинського, "Шестикрилець" К. Гриневичевої із вкомпонованням старої української плетінки, заставка до грамоти "Зарева" і т.д., оформлення журналів і календарів та ілюстрацій до всяких українських видань тих часів. На виставці графіки в Берліні (Штаатліхе Кунстбібліотек) в 1933 р. С.Гординський виявився своїми творами вже як завершений мистець. Тоді визначний німецький критик д-р Вольфґанґ Борн помістив статтю про Гординського в журналі "Гебравхсарафік" з 14 репродукціями його творів. Писав ось як: "Індивідуального виразу творам Гординського надає притаманна йому особлива манера. Специфічно східноєвропейський підхід до мистецтва без сумніву висловлений в його рисунках. Є там щось з кольорової яскравости народного мистецтва гуцулів, щось із суворости іконописців і якийсь особливий слов'янський вияв, одночасно могутній, але з ніжністю майже музикальної якости".
Святослав Гординський в цій же львівській добі виявив теж організаційний хист. Разом з П. Ковжуномі М. Осінчуком належав до трійки, що заснувала нове мистецьке об'єднання АНУМ (Асоціяція незалежних українських мистців) у Львові в 1931 р. АНУМ була основана на професійному принципі, об'єднувала визначніших мистців, незалежно від їх стилів чи напрямків, залишаючи конкуренцію тільки на творчій площині. Стояла на всеукраїнських позиціях, відкидаючи реґіоналізм. Основним завданням АНУМу було — відсвіжити застоялу атмосферу, нав'язавши тісні зв'язки з західноєвропейським мистецтвом — з творчістю модерних мистців європейської та світової слави, зокрема з "Паризькою групою" українських мистців. Заданням АНУМу було влаштовувати виставки і видання мистецьких публікацій. Протягом існування АНУМу до 1939 р. було 13 індивідуальних і збірних виставок у Львові, і перша з них виставка в 1931 р. була справжньою конфронтацією українського мистецтва із західноєвропейським, з понад 40-ка експонатами. В передмові до каталогу цієї виставки Гординський відмітив, що АНУМ зробила "...першу спробу україно-західноевропейських мистецьких вимін" і показала її громадянству Львова й західних земель України. В 1932-1937 рр. виходив журнал АНУМ "Мистецтво", вийшло друком кілька монографій про українських мистців та збірник "Екслібріс".
Мистецька творчість Гординського тісно пов'язана з мистецтвознавством, що в нього він вклав велику наснагу. Працюючи в "Українському видавництві" не тільки писав статті на мистецькі теми, але й був автором монографій "Тарас Шевченко - маляр" і "Павло Ковжун", а вже на скитальщині написав монографію "Крук-Павлось-Мухин", був співредактором журналу "Українське мистецтво", що його видавала УСОМ у Мюнхені в 1947-1948 рр. і написав низку вартісних статтей. Брав участь у виставках УСОМу творами "Нотр-Дам в Парижі", "Катедра в Констанці", "Хімзе", "Краєвид з деревами, "Квіти" й натюрморти виконані вже на скитальщині в Німеччині. Працював далі над циклом "Народна ноша" та в книжковій графіці.
В 1947 р. Гординський прибув до Америки, як чітко окреслена мистецька індивідуальність. Передусім був організатором ОМУА (Об'єднання мистців України в Америці), був його ідеологом і протягом багатьох років головою. Творчої праці Гординський не перериває і виявився досі в портретах, композиціях і натюрмортах, як теж в оформленні українських видань та в ілюстраціях. Найвартісніші: "Автопортрет" ("Безконечність і я"), "День творіння" — твори глибоко символічні, "Венеція", "Катедра в Чефалю, (Сицилія"), "Дівчинка", "Осінь", "Мушлі" тощо, проекти вітражів та цикл натюрмортів. Виконав низку оформлень українських видань та працював в ілюстрації дитячих видань-казок й оповідань ("Як зла цариця предоброю стала" І.Наріжної, "Півник та курочка" Н.Забіли та ін.) та низку ілюстрацій до дитячого журналу "Веселка".
Проте в цьому американському періоді Святослав Гординський щироко виявляється в монументальному малярстві — в поліхромії церков. В Америці виконав кільканадцять поліхромій українських та чужинецьких церков у самобутньому стилі, що поєднує старі візантійські традиції з модерним розумінням форми — тобто створив певну синтезу стилю. Найвидатніші його мальовила, це Академія св. Василія Великого й монастир СС.Місіонерок у Стемфорді, церква св. Володимира в Елізабеті, св. Івана в Джанставні, св. Миколая у Форд Ситі, св. Миколая в Чікаґу й такі поліхромії церков у Детройті, Вашінґтоні, Пітсбурґу й ін. А вже верхів'ям монументального малярства Гординського слід уважати мозаїку Святилища Патріяршої катедри св. Софії в Римі та мозаїку "Хрещення України" в церкві св. Володимира й Ольги в Чікаґу, при співпраці мистців Б. Макаренка й М. Білинського. Виконав теж низку ікон та проектів іконостасів для церков в Америці й Канаді. В Нью-Йорку веде свою студію візантійського мистецтва і в зв'язку з чим відбув кілька подорожей до Греції, Італії та на Близький Схід. Він є автором багатьох статтей на мистецькі теми, рецензій, передмов до монографій "Олександер Архипенко", "Віктор Цимбал", "Петро Андрусів" тощо) та їх редактором. Різногранний і зрівноважений талант Святослава Гординського, це справжній унікат на тлі української образотворчости. Останньою його працею в мистецтвознавстві, це монографія "Українська ікона 12-18 сторіччя" видана українською мовою та в перекладах на англійську й німецьку мови. Праці Гординського знаходимо в Енциклопедії українознавства та в різних чужинецьких енциклопедіях.
Мистецьку славу Коломиї підніс видатний мистець-декоратор Мирослав Радиш, що зв'язаний із Снятинщиною тільки місцем народження. Народився в с.Ілинцях Снятинського повіту, в родині залізничника. Згодом його батьки поселилися в Коломиї, де він закінчив українську гімназію, в 1934-1937 рр. вчився у "Школі малярства й декорації" в Познані, а в 1937-1939 рр. студіював на Відділі декорації й архітектури університету у Вільні.
В 1940-1944 рр. Радиш виявився на всю широчінь як театральний декоратор, що оформив багато вистав Володимира Блавацького у Львівському оперному театрі. Декорації Радиша були не тільки творами професійного декоратора, яких в останніх роках за Польщі в нас бракувало, але й безконкуренційні. Театрального будинку у Львові до того часу не було, й наші театральні групи "Театр ім. Тобілевича", "Заграва" й інші як мандрівні, ніяк не могли спромогтися на фахові сценічні декорації, а в додатку й важко було їх достосуват.д. різного розміру провінційних сцен, часто в дуже примітивному оточенні. Тому декорації Мирослава Радиша на сцені справжнього театрального будинку у Львові, це була нова доба в театральному мистецтві західноукраїнських земель й дорівнювала не одному західноєвропейському театрові.
Радиш оформив низку постановок В. Блавацького: драм, опер, опереток та комедій, що з них найзамітніші: "Кармен", "Травіята" "Фавст", "Мадам Батерфлей", "Низини", "Продана наречена", "Тріюмф прокурора Дальського", "Ріка" й "Дружина" М.Гальбе (в постановці реж. І.Іваницького) та низка інших. Проте, найбільшим досягненням М.Радиша були декорації до "Гамлета" В.Шекспіра, в постановці реж. Йосипа Гірняка, конгеніяльно достосовані до твору Шекспіра. "Гамлет" мав великий успіх і йшов на сцені Оперного театру протягом усієї осени 1943 р., а Радиша визнали найвидатнішим декоратором. Втікаючи перед московсько-большевицькою навалою, Мирослав Радиш затримався на Словаччині, в 1944-1945 рр. працював декоратором Братиславського театру й виявив свій хист перед чужинцями. В 1945-1950 рр. він жив у таборі скитальців в Авґсбурґу, згодом Ляйпгаймі і працював декоратором Ансамблю українських акторів під керівництвом Володимира Блавацького. Тоді оформив "Мину Мазайла" й "Народного Малахія" М.Куліша, "Ворога" та "Ордер" Ю.Косача , "Степового гостя" Б.Грінченка та інші, у крайнє невідрадних моральних і матеріяльних умовах. У воєнній і скитальській добі він оформив понад 20 п'єс, 12 опер і 5 опереток, отже його досягнення досить великі.
Другою, теж яскравою сторінкою Мирослава Радиша, це станкове малярство олійною й акварельною технікою. На виставці Спілки українських образотворчих мистців у Львові, якої був членом, виставлені були його чотири картини: "Львівський париж", "Вид на св.Юра", "Виленське озеро"и "Полукіпки" з чисто-малярським підходом — грубою фактурою й підкресленням кольориту. Ці картини зраджували Радиша, як декоратора. В часах скитальщини в Авґсбурґу й Ляйпгаймі він створив низку станкових творів: пейзажів, урбаністичних мотивів і натюрмортів олією, акварелею й ґвашем, а також низку жанрових картин і виставляв їх на "Виставці переміщених осіб" у Мюнхені в 1947 р., на виставках УСОМ, якої був членом від її заснування та брав участь у фестивалі "Тиждень української культури" в Реґенсбурґу. Найвартісніші твори Радиша з тих часів, це "Після бомбардування", "Будують шлях", "Осінній пейзаж", "Старе подвір'я", "Катедра св. Ульріха в Авґсбурзі", "Реґенсбурґ", "Вацман", "Над рікою", вартісні передусім кольоритом.
Переїхавши до ЗСА й осівши в Нью-Йорку Радиш оформив декілька сценічних вистав реж. Йосипа Гірняка й вів власну мистецьку студію.
Працював далі в малярстві і виставляв свої твори на виставках ОМУА в Ню Йорку. Тоді створив багато пейзажів, урбаністичних мотивів і натюрмортів. Між ними на особливу увагу заслуговують "Гірський краєвид", "Пристань", "Фабрика", "Червоний дах", "море над вечір", "На пляжі", "Вуличка", "Над берегом", "Подвір'я", "Залізний шлях", "Бруклинський міст", "Рибальське побережжя", "Старе місто", "Фарма", "Стара пристань", "Міст Вашингтона", "Буря" та цикль пейзажів без назви, переважно гірських і морських. Зокрема мистець мав схильність до міських мотивів та окремих архітектурних об'єктів. З його натюрмортів найвартісніші: "Антени", "Дзбан" та деякі інші, а з циклу квітів: "Тюльпани", "Гіяцинти" й "Водні лілеї".
Характеризуючи творчість Мирослава Радиша загально, можна помітити імпресіоністичні риси в кольорах, а в рисунку деякі риси експресіонізму. Хоч твори станкового малярства Мирослава Радиша виразно індивідуалізовані, все ж слід йому дати першенство, як видатному театральному декораторові. Він виставляв свої твори в групових виставках ОМУА в Ню Йорку й Торонті,
З Коломиєю пов'язані чотири наші мистці-уродженці Снятинщини: Ярослав Лукавецький, Іван Кейван, Мирослав Радиш та Петро Ґреґорійчук. Декого в'яже мистецька творчість, інших навчання у школах або довше проживання в Коломиї.
Найтісніше пов'язаний з Коломиєю маляр Ярослав Лукавецький, народжений 1908 р. у Снятині, вчився в українській гімназії в Коломиї, і також у польській гімназії у Снятині. Ще в гімназії виявляв непересічний потяг до малярства і спершу вчився у мистецькій школі Терлецького у Кракові, а згодом студіював в Академії мистецтв на відділі малярства, до 1935 р. й докладно засвоїв основи рисунку та кольориту.
Осівши в Коломиї Ярослав Лукавецький виявлявся в портреті, пейзажі, іконографії і в декорації сценічних постановок. З портретів найзамітніші "Режисер Володимир Блавацький", "Письменник Андрій Чайковський", "Артистка Іванна Біберович", "о. Йосип Проць" та інші, а з ікон "Св. Йосафат" для церкви св.Михайла в Коломиї. Брав участь у "Ретроспективній виставці українського мистецтва" у Львові в 1935 р. творами "Портретна студія" і "Мертва натура". В 1936 р. Лукавецький влаштував індивідуальну виставку своїх творів і в тому ж році виконав декорації для оперетки В.Павлусевича "Дівча з Маслосоюзу". Намалював низку пейзажів з Карпат, зокрема з Яремча й деякі з них находилися в "Українському народному музеї "Гуцульщина" імені о.Й.Кобринського в Коломиї. З того часу аж до другої світової війни Лукавецький вів свою мистецьку школу в Коломиї, що мала певні успіхи. Виявлявся добрим педагогом і давав своїм учням солідні основи рисунку й кольориту. Зокрема підкреслював кольорит і підготовляв учнів на малярів, хоч сам був добрим рисівником, графіки у своїй школі не викладав і ставився до неї майже з погордою. Примат він клав на малярство.
В часі першої московсько-большевицької окупації Лукавецький в 1939-1941 рр. працював в Інституті народної творчости у Станиславові, а за німецької окупації вчив малювання в українській гімназії у Станиславові. Не був членом Спілки українських образотворчих мистців і не брав участи у виставках. За другої московсько-большевицької окупації залишився у Станиславові, а згодом переїхав до рідного Снятина, де вчив малювання в середній школі. Досі не вдалося дізнатись докладно про його життя, зокрема про творчість, бо ні в совєтському виданні "Історії українського мистецтва, ні в "Словнику художників України", а навіть в каталогах виставок в УССР прізвища Лукавецького немає. Хоч його твори в основі реалістичні з деякими рисами імпресіонізму, то він міг дуже легко допасуватися до московського соцреалізму. До того він ще й під політичним аспектом був крайнє лівих переконань, включно з комунофільством, проте, незважаючи на ці сприятливі компоненти, він не зробив "кар'єри", хоч зробили її далеко слабші мистці. Можна хіба здогадуватися, що Лукавецький мусів глибоко розчаровуватися в московсько-большевицькому режимі, тому як мистець занидів зовсім.
Останній з уродженців Снятинщини, який з Коломиєю пов'язаний тільки школою, як і Михайло Черешньовський, це Петро Ґреґорійчук. Народився 1914 р. у Видинові Снятинського повіту, в селянській родині. Змалку виявляв хист до різьби, тому спочатку вчився чотири роки прикладної різьби у Школі деревного промислу в Коломиї, а в 1932-1937 рр. вчився в Мистецько-промисловій школі (Школа Штук Здобнічих і Пжемислу артистичнеґо) в Кракові. Ґреґорійчук мав усі дані виявитися в скульптурі, але він перекинувся на малярство і в 1938-1939 рр. студіював малярство в Академії мистецтв у Варшаві. Його скульптурна праця — нагробок на могилі дружини Й. Аронця у Видинові вимовно доказувала, що Ґреґорійчук в цій галузі міг мати далеко краще мистецьке майбутнє, ніж в малярстві.
В часі першої московсько-большевицької окупації західних земель України, 1939-1941 рр. Ґреґорійчук, разом з І.Кейваном, працював у Снятині, малював портрети совєтських герштів і вчив малювання (фактично креслення) у Снятинській середній школі. За німецької окупації працював учителем-графіком у Психотехнічному інституті у Львові та виявлявся творчо у станковому малярстві. Виконав низку портретів, жанрових і побутових композицій із селянською тематикою з околиць Снятинщини, зокрема з рідного села Видинова. Особливо вартісний його цикл квітів, під композиційним і кольористичним аспектами, переважно олійною технікою. Ґреґорійчук вперше дебютував творами на III виставці Спілки українських образотворчих мистців у Львові в 1942 р., що між ними вирізнявся портрет жанрового характеру "Пані Стефа" особливо кольоритом.
Петро Ґреґорійчук залишився під московсько-большевицькою окупацією у Львові і здобув деякі успіхи в совєтському мистецтві, виконавши низку портретів, жанрових композицій та пейзажів у дусі соц.реалізму. Його твори позначені рисами соц.реалізму і співзвучні з "лінією" ком.партії, як напр.: "Портрет А.Манастирського", "Портрет Івана Севери", "Портрет Володимира Патика" й інші, а композиції "Переорюють межі", "Свято в Карпатах", "Вирішальний день", "Народні музиканти", "Побратими", "Музики", зокрема "Іван Франко читає робітникам політичну економію" незначний епізод з громадської й політичної діяльности Франка кінця 70-их і початку 80-их рр., коли він був ще соціялістичних переконань. Хоч Іван Франко в 90-их рр. відійшов від соціялізму, все ж московські большевики виловлюють найдрібніші факти, щоб зобразити Франка як правовірного соціяліста, навіть з тенденціями до комунізму. Це доказує, що Петро Ґреґорійчук перевиховався, хоч краще сказати, "перевиховало" його НКВД на московський копил, як і багатьох інших мистців у т. зв. УРСР. Ґреґорійчук зробив певну "кар'єру" в образотворчості в УССР, навіть увійшов у совєтську "Історію українського мистецтва" (том п'ятий, 1967) та в "Словник художників України" (ст. 65). В Україні в жахливих духових і фізичних умовах, окупанти "змололи" не одного нашого талановитого мистця, отже Петро Ґреґорійчук, це одна з безчисленних жертв нещадного духовного етноциду московських большевиків над українським народом, зокрема над її духовою елітою.
Маркантною постаттю в Коломиї 30-40-их рр. була Ксеня (Оксана) Кічура (1912-1969), заміжня Кубранович. Народилася в Коломиї, в родині поета Мелетія Кічури, який після визвольних змагань залишився в Наддніпрянщині, виявлявся якийсь час у поезіях УССР, в часах "єжовщини" був ліквідований органами ҐПУ, разом з іншими українськими письменниками.
Після закінчення української гімназії "Рідної школи" в Коломиї, Ксеня пробувала безуспішно дістатися до Академії мистецтв у Кракові в 1930 р. Початки мистецької освіти вона дістала від коломийського маляра поляка Бінькевича. В 1931 р. вона виїхала до Франції, спочатку вчилася рисунку й малярства у Вищій мистецькій школі в Монпеліє. В тій школі дістала основи малярства і графіки, спеціялізуючись в портретистиці й декорації. Якийсь час перебувала в Парижі, а на життя заробляла лекціями німецької й латинської мови. Вернувшись до Коломиї, Ксеня почала виявлятися в малярстві й графіці, а що була обдарована теж музичним хистом, початки фортепіяну дістала від своєї матері, згодом закінчила філію Музичного інституту в Коломиї, врешті закінчила Музичний інститут ім. Лисенка у Львові в 1938 році.
Ксеня Кічура, вкладаючи однакову наснагу в образотворчість і музику, роздвоїлася й хоч мала велику амбіцію вибитися понад пересічність, підняла тільки пересічного рівня, як у малярстві, так і в музиці. Працювала різною технікою — олією, акварелею, ґвашем і тушем в портреті, символічних композиціях, в натюрмортах, в реклямі, навіть в монументальному малярстві та в іконографії, отже діяпазон її творчости був досить широкий.
Розглянувши твори Ксені Кічури, почавши від 1934 до 1947 рр., слід нам впевнитися, що вона ввесь час експериментувала й шукала себе; не тільки самобутньої мови, але й визначення у вужчій спеціяльності. Вона свідомо оминала клясичні форми під вливом тодішнього французького модернізму, хоча уміла виконати, передусім портрети, в дусі імпресіонізму, навіть реалізму. З олійних портретів Ксені з таким ж рисами є "Портрет Дарії Сатурської", а з рисами імпресіонізму "Портрет мужа" й "Автопортрет". Мабуть, в тому ж характері був "Портрет Софії Русової" з 1936 р., який не зберігся. Ксеня вміла вдало схопити зовнішній характер портретованих в рисунку й кольориті, а також відзначити їх внутрішню психологічну сторінку, отже могла виробитися на добру портретистку, якби була зосередилася в цій ділянці. Її олійні натюрморти ("Натюрморт з книгами і дзбанком", "Рожі" й ін.) виконані свобідно й широкими мазками пензля, отже справжньою малярською технікою, а етюд "Коні" позначений динамічністю, з уваги на схоплення шаленого руху (бігу). Все ж олійні праці Ксені в більшості незакінчені й викликують враження етюдів, хоча в них виразно пробивається малярський талант.
З її графічних праць помітні ґваші "Гуцул" і "Гуцулка" задовільно скомпоновані та з вірною передачею гуцульської етнографії. В них виразно помітні риси експресіонізму. Ксеня виявляла талант до графіки, не так під технічним оглядом, як своєю буйною творчою помисловістю й оригінальністю. Найвартісніші її праці з цієї галузі: "Чорний крук", повні символіки, і два варіянти "Втрачений час", реклямові ескізи "Лювр" (плякат) та "Балерина" — елегантна постать з граціозними рухами. Теж оригінальний "Екслібрис". Всі вони оригінальні, проте не творять цілости під стилевим оглядом, бо Ксеня увесь час була у стадії шукання себе.
За німецької окупації Ксеня в 1941-1943 рр. працювала декораторкою в українському театрі І.Когутяка в Коломиї й оформила низку вистав, між ними "Циганського барона", "Тріюмф прокурора Дальського" й "Украдене щастя", хоч її декорації були досить мляві. В 1943 р. вийшла заміж за кооператора Р.Кубрановича і з того часу виступає під цим же прізвищем.
Ще в 1937-1939 рр. Ксеня працювала в монументальному малярстві та в іконографії. Тоді розмалювала церкву в Шепарівцях і відреставрувала поліхромію старої (з 1587 р.) дерев'яної церковці Спаса в Коломиї, виконала для цієї церковці запрестольну ікону Божої Матері і таку ж ікону для церкви в Солотвині на Богородчанщині. В березні 1944 р. Ксеня з чоловіком подалися на скитальщину, жили спочатку в Штрасгофі, потім у Східній Німеччині, де захопила її совєтська армія з нероздільним НКВД.
Вернувшись "на родіну" в 1945 р. Ксеня працювала в артілі "Картонажник" в Коломиї до 1948 р. і виявлялася творчо. З тієї доби походять згадані портрети — "Портрет мужа" й "Автопортрет" та запрестольні ікони Ісуса Христа й Божої Матері для Церкви в Ланчині, в Делятиншині. Ці ікони занадто стандартні й нагадують такі ж ікони О. Куриласа, хоч далеко гіршої мистецької якости. В 1948 р. Ксеня перекинулася на музику, спершу вчила гри на фортепіяні в Музичній школі в Косові, а віл 1950 р. аж до своєї смерти в 1969 р. викладала фортепіян у Музичній школі в Коломиї. В малярстві й графіці Ксеня не виявила своєї самобутности, навіть своєї манери, не кажучи вже про стиль. Вона тільки показала свій талант і змагання до себевияву. І хоч мала всі дані — непересічний талант, сильно розвинений інтелект і вроджену мистецьку культуру, не осягнула бажаної мети. Вона не вміла зосередитися на якомусь одному стилі, в одній галузі, навіть у жанрі чи темі. До цього ще й роздвоїла свою творчу силу в музиці, отже не вміла підійт.д. себе із здоровим критицизмом, тому можна її вважати змарнованим талантом.
Не брала участи в жодній виставці творів українського мистецтва з амбіції, щоб не зазнати невдачі. Все ж вона, хоч і вклала мінімум у нашу образотворчість, залишила виразні сліди своїх змагань на тлі рідної Коломиї.
З Коломиєю тісно пов'язана малярка Ольга Онищук (пізніше заміжня Руденська), що народилася в 1913 р. в Добротові на Станиславівщині, в родині вчителя. Батьки переселилися до Коломиї, коли Ольга була ще малою дівчинкою. Талант до малярства вона виявила ще в народній школі в Коломиї й основи рисунку й малярства дала їй учителька Чубата. Ольга Онищук вчилася в Жіночій семінарії "Рідної школи", а коли в 1930 р. школі відібрали право прилюдности, вступила до приватної семінарії с.с.Василіянок у Станиславові й закінчила її матурою в 1933 р. В 1936 р. вона вступила до мистецької школи Я.Лукавецького в Коломиї, як одна з перших учениць, а що Лукавецький виявився добрим і солідним педагогом, Ольга Онищук, завдяки пильності й працьовитості, висунулася на перше місце між учнями Лукавецького. В 1938 р. відбулася в залі Народного дому персональна виставка її праць з мистецької школи Я.Лукавецького, що пройшла з певними успіхами. В 1939 р. Ольга перейшла до малярки Ірми Гляватої (польки чеського походження), з бажанням навчитися чогось нового, зокрема ознайомитися ближче з імпресіонізмом Краківської академії мистецтв, яку Глявата закінчила. Друга світова війна одначе не дозволила їй ширше виявитись. Працювала в різних урядах, а в 1942 р. вийшла заміж за мґра Теофіла Руденського, заступника голови УДК в Коломиї.
В 1944 р. Ольга доповнювала свою мистецьку освіту в перехідній мистецькій школі в Лабовій на Лемківщині, що в ній вчили корифеї нашого мистецтва, як В.Кричевський, С.Литвиненко, М.Бутович та Л.Перфецький. З цієї школи, що тривала дуже коротко, Ольга скористала дуже багато.
Переїхавши до Канади в 1948 р. Ольга осіла з родиною в Ст.Кетринс і як членка УСОМу в Канаді брала участь у першій виставці в 1957 р. в Торонті олійними картинами "Портрет Дозі", "Тюльпани", "Снігові кулі" й "Натюрморт" (овочі), що виконані солідно в рисунку й кольориті. Це був перший і останній виступ Ольги, бо в дальших виставках вона вже не брала участи, мабуть, із надмірної скромности. Зберігає досі праці, які виконала ше в Коломиї ("Студентський парк", "Бози" тощо), а з канадського дорібку, крім згаданих, "Портрет дочки" та цикл квітів: "Петунії", "Маки", "Рожі", "Цинії" та ін. Твори Ольги Руденської в основі реалістичні, але з виразними рисами імпресіонізму. Хоч Ольга обдарована безсумнівним таланом до малярства, не здобула більшої популярности з приводу згаданої скромности та ще й тому, що, як і Ксеня Кічура, роздвоїлася між малярством і музикою. Студіювала теж в Музичному інституті ім.Лисенка (філії в Коломиї) і протягом десяти років спеціялізувалася в грі на скрипці, виступала в симфонічних оркестрах, між іншим, і в Ст.Кетринс, а це, без найменшого сумніву, значно ослабило її творчу наснагу в малярстві.
В останніх роках Ольга Руденська присвятилася писанкарству й виконує писанки з покутськими та гуцульськими мотивами, що з огляду на композиційну помисловість, гармонію кольорів і технічне виконання, можна уважати їх майже шедеврами.
Розглянувши галерію образотворчих мистців Коломийщини хронологічно, тобт.д. кінця німецької окупації й до нашого,Доходу" з рідних земель у вільний світ, треба занотувати наймолодшого уродженця Коломиї, який вже в Америці приніс славу рідному містові і прославив Гуцульщину. Це Богдан Божемський, народжений в 1923 р. в Коломиї, в родині судового урядовця. Гімназійну освіту почав в Коломийській гімназії, а закінчив її у Львові. Мистецьку освіту почав у Мистецько-промисловій школі у Львові під керівництвом скульптора Сергія Литвиненка, що восени 1943 р. була підвищена до рівня академії, під офіційною назвою Вища образотворча студія. Ректором став Василь Кричевський, а в склад професорів входили найвидатніші особовості нашого мистецтва. Студія існувала до весни 1944 р., коли перед наступом большевиків професори й деякі студенти подалися на скитальщину до Німеччини й Австрії, між ними теж Богдан Божемський. Мистецьку освіту Божемський продовжував в Америці, куди прибув у 1946 р. Студіював у Купер Юніон Арт Скул в Ню Йорку, спеціялізувався в графіці та різних ґраверських техніках і закінчив студії в 1951 р. з великими успіхами й нагородами.
Божемський став членом ОМУА й американських мистецьких організацій та Літературно-мистецького клюбу в Ню Йорку. Виставляв свої твори на індивідуальних і збірних виставках на терені ОМУА, в галерії "Панорас" в Нью-Йорку, у Вашингтоні, Бостоні, на Світовій виставці українського мистецтва в Детройті в 1960 р., в Монреалі, Торонті, Едмонтоні, Гайдельберґу в Німеччині. Його твори зберігаються в багатьох колекціях в Америці, Канаді та Европі. Він виявляється в різних техніках малярства й Граверства, зокрема в дереворізі й деревориті.
Наймаркантніше, навіть подивугідне те, що він залишив рідні землі в молодому віці, зберігає міцно у своїй душі образи з рідних сторін, зокрема з Гуцульщини, з найдрібнішими деталями, коли йде про побут та етнографію. На особливу увагу заслуговують малярські твори й дереворізи Божемського з гуцульською тематикою, понад 30 картин: "Гуцул", "Гуцулка", "Пара гуцулів", "Група гуцулів", "Гуцульське подружжя", "Старий гуцул", "Дівчата під дзвіницею", "В неділю", "Три гуцули", "Гуцули в церкві", "Йордан", "Трембітарі" та низка інших, які з мистецького, етнографічного і побутового погляду, матимуть високу й тривалу вартість.
Неменшої вартости дереворізи Божемського — пейзажі, дерева й квіти, зокрема анімалістика, що доказує про велику любов мистця до природи взагалі. Пейзажі: "Під кінець літа", "Озеро Союзівки", "Осінні кольори", "Квітучі яблуні", "Ліс" та інші. З рослинною тематикою найзамітніші "Соняшники" (кілька варіянтів), "Берези", "Сосни", "Кукурудза", "Дали" і т.п., а з анімалістики "Сова" (кілька варіянтів), "Орел", "Котеня", "Портрет лева", Півень", "Поява в акваріюм" та інші. Всі вони зображені якнайвірніше, хоч у своєрідній стилізації. В малярських творах Богдан Божемський — сміливий кольорист, проте він належит.д. чорно-білого світу", тобт.д. графіки й Граверства, тому слід йому дати першенство у цьому ,,світі".
Його треба розглядати як одного з представників модерного мистецтва, не в розумінні крайнього модернізму, включно з абстракціонізмом, бо його твори наскрізь сюжетні. Корінь творчости Божемського криється в реалізмі, проте підхід до певних об'єктів і стилізація їх позначені модерними рисами, зокрема експресіоністичними. Божемський трактує свої твори більш площинно з легкими натяками на тривимірність, якнайвірніше зберігає характер даного об'єкту, надаючи йому силу самобутньої стилізації. Найважливіше те, що Божемський, оминаючи всякі шабльони і трафарети, у своїх творах намагається висловлюватись щиро по-своєму, не бажаючи бути чиїмсь епігоном. Тому він мистець наскрізь оригінальний і при своїй пильній праці над собою зможе в майбутньому здобути великі успіхи.
З Коломиєю зв'язаний тільки великим сантиментом маляр і графік Яро Плав'юк, народжений 1920 р. у Старих Кутах на Гуцульщині. Він формувався в бурхливій і трагічній добі другої світової війни й московської та німецької окупацій, навіть не встиг закінчити там середньої освіти й закінчив її вже в Німеччині. Обдарований непересічним талантом, Плав'юк студіював спершу малярство й графіку в Ляйпціґу, згодом в Інсбруку в Австрії, а потім в Америці у Мистецькій школі в Чікаґу, яку закінчив у 1959 р. Побував якийсь час у Парижі та влаштував там індивідуальну виставку своїх творів. Французька критика, зокрема Кльод Полґ, дуже прихильно оцінила твори Плав'юка, звертаючи особливу увагу на багатий кольорит.
Вернувшись до Чікаґа, Плав'юк працював на життя як рисувальник в одній компанії, а тільки вільний час присвячував мистецькій творчості, зосереджуючись передусім на пейзажі. Брав участь у виставах в Чікаґу, Ню Йорку, Клівленді, Філядельфії, Едмонтоні.
Плав'юкові пейзажі вражають передусім передачею стихії природи, гармонією кольорів, особливим настроєм, динамізмом та малярським розмахом.
Найвірніше характеризують Плав'юка як "чистого" маляра твори: "Ставок заснув" — в холодних кольорах і милих тонах, "Осінь" — з особливим настроєм, "Перший сніг" — картина, вартісна світлотіневими контрастами, в подібному дусі і "Нетри" та "Мертва природа". В пейзажі "Ісляндія" Плав'юк виявляється знаменитим кольористом і справжнім майстром контрастів та розв'язки малярських проблем. Особливими контрастами кольорів і світлотіні відзначаються Плав'юкові картини "Повінь" і "В затоці", що в них мистець передав вірно боротьбу стихій природи. Багата кольорами "Діброва" та надзвичайно зворушлива "Полонина" (в Карпатах), що її мистець відтворив з пам'яті. Високі мистецькі вальори, зокрема під кольористичним аспектом, мають Плав'юкові соняшники і квіти.
Не байдужий йому і абстракціонізм, а вірніше — півабстракціонізм. Твори його в цьому характері наскрізь сюжетні й виконані акриліком. Розглядаючи твори Плав'юка, впевняємося, що він, як "чистий" маляр, думає передусім кольористичними категоріями. В його творах контури майже непомітні й вони ніби десь криються як необхідність у будові даного твору. Свої твори Плав'юк виконує олійними фарбами й акриліком, вживає переважно чистих кольорів, накладаючи їх дуже щедро. Оперує широкими мазками пензля, а в деяких випадках уживає техніки дивізіонізму (кольорових крапок), що нагадує французьких постімпресіоністів, зокрема твори П'єра Боннара або й нашого Северина Борачка. Він уміє досконало підходити до природи з композиційного, чуттєвого, зокрема кольористичного аспекту. Його твори можна зарахувати до неоімпресіонізму, що його мистець засвоїв у німецьких школах, проте Плав'юк намагається з успіхам створити свою індивідуальну мистецьку мову. В його творах пробивається тонка мистецька культура, а це один з найважливіших компонентів для його мистецького росту в майбутньому.
Треба згадати, що в Коломиї, за німецької окупації, працював Артим Кирилюк (1911-1970) як учитель рисунків в Будівельному ліцею при Ремісничій школі, у шк. році 1943-1944, тобто від вересня 1943 р. до березня 1944 р. Він волиняк з походження, із села Загайців на Волині й закінчив "Школу заводову і малярства" у Варшаві, в 1939 р. В часі другої світової війни, в 1941 р. закінчив педагогічний курс у Криниці. Був членом українського мистецького гуртка "Спокій" у Варшаві і брав участь у виставках у Варшаві, в Крем'янці, в Луцьку та в Рівному.
В 1951 р. прибув до Канади, а в 1965 р. переїхав до Філядельфії, Па., був членом ОМУА й виставляв там свої твори. У Філядельфії й помер 20 червня 1970 р. Найзамітніші його малярські твори: "Жіночий портрет", "Дівчина". "Автопортрет" та пейзажі "Краєвид з бузком", "Перший сніг", "Вид з вікна". "Острів", "Парк", з анімалістичних — "Бізон". В Коломиї не створив нічого, з уваги на короткий час і на воєнні часи.
Переглянувши уважливо галерію цих двадцяти кількох українських образотворчих мистців, які мають ближче або дальше відношення до столиці Покуття, Коломиї, можна сказати з цілою певністю, що їх творчість, це багатий вклад у скарбницю нашого мистецтва, не тільки нашої вужчої батьківщини, але й всієї України.
Від редакції:
На тому мав би й закінчитися цей цікавий і цінний огляд образотворчого мистецтва Коломиї, але ж до нього належить і сам автор, визначний мистець-графік, мистецтвознавець та історик і вчитель мистецтва, і без нього цей огляд був би неповний. Він учився в коломийській гімназії, а потім учив там малярства в тій же гімназії та в будівельному ліцею, тому й заслуговує на добру пам'ять.
Іван Кейван почав виявлятися в малярстві, а ще ширше у графіці напередодні другої світової війни, і його ранній творчий період розділений між Снятином і Коломиєю. Все ж духово він ближчий до Коломиї. Народився він у 1909 р. в Кардові Снятинського повіту, вчився в українській гімназії в Коломиї, в 1927 р. вступив до мистецької школи О.Новаківського у Львові, а після року навчання перейшов до Академії мистецтв у Кракові, де закінчив загальний відділ. В 1932 р. був прийнятий до Академії мистецтв у Варшаві, студіював малярство в проф. М. Котарбінського і спеціялізувався в артистичній графіці та в різних ґраверських техніках в професорів Червінського, Кулісєвича й Чайковського. Деякі Граверні техніки засвоїв від проф. Л.Вичулковського, тоді "гонорового професора" Варшавської академії. Окремо студіював історію мистецтва й мистецтвознавство взагалі у Варшавському університеті. Був кількакратно нагороджений на річних виставках Академії й закінчив студії в 1937 р. Деякі його професори відмітили, що "Кейван відзначається подивугідною технічною майстерністю, що може конкурувати з машиновою продукцією". В 1936 р. Кейван відбув мистецьку подорож в Західну Европу, разом з групою студентів академії. В 1939 р. склав педагогічний іспит в ПІРР (Паньствови Інститут Робут Ренчних) у Варшаві дістав право навчання малювання в середніх і фахових школах
Технічну майстерність в графіці Кейван виявив у проектах українських грошей для майбутньої української держави, що над ними працював два роки. Банкноти були на 10, 50 і 100 карбованців та на 5 і 10 шагів, в розмірах втричі більшими, ніж нормальна величина грошей, проекти були позначені стилем українського барока, з помітними впливами творчости геніяльного Нарбута — великого ментора Кейвана. На жаль, ці проекти пропали безслідно. В 1933 р. польська поліція, зробивши обшук в домі батьків мистця в рідному селі Карлові, сконфіскувала їх.
В 1938-1939 рр. Кейван працював у Львові й виконав тоді ряд олійних портретів, між ними композиційний портрет ген. М.Тарнавського й десятки портретів олівцем, що з них найвартісніші портрет мистця В. Баляса та інж. О.Сєцінського. В часі московсько-большевицької окупації в 1939-1941 рр. проживав у Снятині й з "височайшого наказа" малював портрети совєтських "вождів". Творчо не працював, не брав жодної участи у виставках, а з початком червня 1941 р. мусів скриватися перед арештом НКВД. За німецької окупації в 1941-1944 рр. вчив малювання й історії українського мистецтва в українській гімназії та в Будівельному ліцею в Коломиї. В цьому періоді він виконав портрети: Т.Шевченка, М.Шашкевича, М.Лисенка, композиційні портрети В.Барвінського, С.Людкевича, Б.Кудрика, М.Колесси й письм. Д.Николишина. З 1943 р. походить теж портрет дружини та інші. Був членом Спілки українських образотворчих мистців у Львові. На скитальщині в Німеччині, в таборах у Фюссені, Байройті й Міттенвальді вчив малювання в українській гімназії історії мистецтва в Українському народному університеті та в мистецькій школі й тоді інтенсивно працював творчо в малярстві й Граверстві. З тієї доби походять його твори: "Моя дружина", цикл акварель альпійських пейзажів, цикл психологічних студій та Гравюри: "Родина", "Автопортрет", "Олена Кисілевська", "Композитор 3.Лисько", "Проф. В.Лев", "Письменник С.Риндик" й дереворіз "Гетьман Богдан Хмельницький". Був членом УСОМу в Мюнхені і брав участь у всіх її виставках та в "Тижні української культури" в Мюнхені й Реґенсбурґу. Тоді теж брав участь своїми Гравюрами на виставках в Парижу й Амстердамі. До Канади переїхав при кінці 1949 р.
Осівши в Едмонтоні Кейван, поза щоденною працею на хліб, присвятився творчій праці та організації виставок українського мистецтва в Едмонтоні та в інших місцевостях, був організатором УСОМу в Канаді, разом з Б. Стебельським і М. Дмитренком. заступником голови Управи УСОМу і якийсь час головою. В олійному малярстві Кейван виконав цикл композиційних портретів Т. Шевченка (один зберігається в бібліотеці Альбертського університету, другий в бібліотеці Ванкуверського університету), портрет І. Франка, портрет сестри, цикл олійних пейзажів — гірських та морських і виконав низку церковних ікон. Розмалював три церковці в Альберті.
Проте Кейван не уважає себе малярем, бо він вроджений графік і Гравер, тому особливо виявився в цій галузі. В цьому періоді він створив низку композиційних ґраверських портретів, що з них найвартісніші: "Поет Тодось Осьмачка", "Юліян Ґеник-Березовський", "Тарас Шевченко" (Свою Україну Любіть), "Митрополит Андрей Шептицький", "Гетьман Іван Мазепа", "Моя дружина", "Поет Вадим Лесич", "Автопортрет", "Самітна церква" та інші. Виконав ряд пропам'ятних і почесних грамот, проектів поштових марок, друкарських і видавничих знаків та обкладинок до українських видань.
Творчість Кейвана споріднена із стилем українського барока в самобутній інтерпретації.
Іван Кейван належит до тих нечисленних і незломних індивідуальностей, що винесли з Батьківщини найкращі досягнення своїх великих попередників, високо тримає прапор українського мистецтва й далі творить у дусі української школи... Портрети І.Кейвана — це особлива ділянка його творчости, що має виняткове значення для нашої історії, культури й мистецтва. Портрети нашого мистця виконані графічним способом, мають і матимуть постійну вартість. Це глибокі студії психологічних особливостей портретованих, вдумливі, синтетичні і сумарні". (В.Січинський). В цьому періоді Кейван брав участь в багатьох виставках в Канаді (Едмонтон, Саскатун, Монтреал, Торонто) та в Америці, зокрема в Ню Йорку та Світовій виставці українського мистецтва в Детройті в 1960 р. Останньо брав участь у "Світовій виставці українських образотворчих мистців" у Торонті 1982 р.
Проте Кейван, як мистецтвознавець та історик мистецтва зробив чи не більше, ніж в образотворчості, в останніх десятиріччях. Написав безліч статей на теми українського і світового мистецтва, нотаток, рецензій та монографії: "Тарас Шевченко— образотворчий мистець" (що за неї одержав нагороду КУК Шевченківську медалю в 1964 р.), "Володимир Січинський", "Дмитро Антонович" та "Василь Кричевський — творець українського національного стилю". Останньо працює над монументальною Історією українського мистецтва. За свої мистецтвознавчі праці Кейван був іменований Патріярхом Йосифом професором історії мистецтва Українського католицького університету в Римі, а НТШ надало йому ступінь дійсного члена Секції Історії України.
|
