|
Дмитро ДЕМЕДЮК
 І з світлою пам'яттю про події в Чехословаччині, а спеціяльно на Карпатській Україні прийшов 1939 рік. Початок його нічим не різнився від попередніх років. Навчання в Коломийській гімназії проходило за устійненою програмою. Учителі, як один з них, висловлювався — старалися вливати "олію мудростив наші голови. Часто-густо до цієї операції потрібні були "двійки", скарги батькам на конференціях і т.п. Реакція учнів була різноманітна, але часто суто індивідуальна. Відважні, коли приходили до кляси неприготовані, то тільки, як учитель з'явився, заявляли, що вчора були в лікаря, чи дентиста і не могли приготовити домашніх завдань. Від них господар кляси вимагав лікарських посвідчень, яких ніколи не приносили. Були такі, що приходили неприготовані з домашніх завдань, сиділи тихо з надією, що учитель не буде питати. Але це не завжди їм вдавалось. Тоді на оправдання казали, що їм боліла голова або зуб. Найбільш "відважні" втікали з години предмету, з якого не були приготовані. Звичайно взимі пересиджували ту годину у виходку, а вліті за гімнастичною залею на подвір'ю або перелазили через паркан і йшли до міста.
Жодних проблем з учителями не мала група учнів, яких називали "куйонами". Вони солідно приготовлялись на кожну лекцію, і їх учителі ставили за приклад іншим учням. Була середня група (найбільша), яка рідко входила в конфлікт з учителями. А третя група складалася з учнів, які з трудом переходили з кляси до кляси. До цієї групи належали ті, яким часто "боліла" голова, "болів" зуб, або втікали з лекцій і т.п.
В неділю всі учні приходили до школи на "екзорту", яку переводив отець катехит Микола Капустинський. Після екзорти всі йшли парами до церкви на Службу Божу. Під час Богослуження співав гімназійний хор під дириґентурою проф. Романа Рубінґера. На екзорті були присутні також дижурні вчителі. Мені в пам'яті глибоко застрягло дижурування проф. Іллі Гаврилюка, колиш. Січового стрільця, який вчив української мови, був настоятелем бурси. Він пройшов цілу фазу визвольних змагань в Галичині і на Придніпрянщині. Часто ми чекали на о. Капустинського, а він, щоб заповнити час, розказував нам дуже цікаво в деталях про подвиги Січових стрільців та УГА. Кожний раз, коли він був дижурним на екзорті, учні просили, шоб він надалі розказував почату історію або почав нову. Його розповіді вплив будуюче на нас.
Його спогади про події на Карпатській Україні творили якийс нерозривний ланцюг української жертвенности на шляху до незалежності. Ми глибоко переживали той факт, коли арбітраж признав Ужгород і велику частину Закарпаття мадярам. Часто лекції історії, які вів поляк проф.Ошивг перетворювались в лекцію міжнародних подій, із наголошенням на політиці Чехословаччини. Ми часто з ним дискутували, а один раз відважились сказати, що ми не думаємо, що зайняття Заользя Польщею було розсудним кроком польського уряду.
Та з великим піднесенням ми прийняли вістку про те, що Закарпаття проголосило незалежність 14 березня 1939 р. Ми хотіли там бути.
Щоб загородити дорогу тим, які хотіли нести поміч нашим закарпатським братам, польський уряд сконцентрував понад двадцять тисяч війська на кордоні Закарпаття. Польські газети й радіо поширювали пропаганду про дружбу і приязнь між польським і мадярським народами.
Незабаром Мадярщина пішла війною на молоду Карпатську українську державу. Українці боролись завзято і то майже без зброї, бо чеський генерал Прхала не хотів дати українцям чеську зброю. Він перейшов із своїм військом і зброєю до Польщі і віддав все полякам.
Гімназійний будинок займав цілий міський бльок. Більшу частину його: (фронтову) займала польська гімназія, а українська меншу. Окремий будинок руханкової залі за австрійських часів належав до української гімназії, але поляки відібрали її від нас. Подвір'я було спільне. Навесні, вліті і восени на подвір'ю часто відбувались бійки з польськими учнями. Взимі нас на подвір'я не пускали. Ми мусіли тинятись по коридорах та в клясних кімнатах. До української гімназії ходили за моїх часів тільки українці, а до польської поляки, жиди, спольщені вірмени та невелике число українців. Давніше й жиди були в нашій гімназії.
Більшість учнів були селянські діти. Поза годинами в клясах, учні займалися спортом, в аматорських гуртках, співали в гімназійному хорі, а декілька разів на рік влаштовували забави в гімнастичній залі, на які запрошували дівчат з жіночої гімназії Рідної школи. Найбільшою спортовою подією були змагання з польською гімназією на спортовому стадіоні 24-го полку піхоти. Там наші змагуни боролись дуже завзято, здобуваючи перші, другі і треті місця в різних родах легкоатлетики, але програвали в загальній: точкуванні. Поляки додавали до легкоатлетичних змагань також стріляння. В цього рода спорті наші змагуни участи не брали, тому що поляки не дозволяли. Та хоч програвали на точки, то всі розходилися з грища з піднесеними головами, горді, що перемогли противника при численій публіці.
Час минав дуже швидко. Кінець шкільного року вже майже було видно. Учні, які вчились і не мали перешкод перейти до вищої кляси казали, що ,як каштани вже зацвіли, то ми вже навчились. Учителі, тиснули тільки тих, які мали погані оцінки, щоб їх "підтягнути" й пустити до вищої кляси. Найбільше переживали матуристи. Всі приготовлялися до матуральних іспитів. Часто сходилися групами й помагали один другому опанувати матеріял до іспиту.
Найбільш популярним місцем в теплу погоду, які учні відвідували, був Студентський парк та берег ріки Прута по нижче "Студентського парку". До парку сходились спортовці, які вправлялись у спорті в будь-якій ділянці, яка кому найбільше подобалась, або сходились на відбиванку чи копаний м'яч. Старші учні, з вищих кляс, зустрічалися там з дівчатами, тому той парк був парком молодих. Лівий берег Прута оживав, як було досить тепло і вода в Пруті не була холодна. Він своєю красою приманював всіх. Площа берега була покрита травою та досить великими острівцями кущів із вербової лози. Звідси й походить пісня "Над Прутом у лузі.
Із свідоцтвом в кишені учні розїжджалися додому, тільки коломияни залишалися в місті, де проводили свої вакації.
Ми розїжджалися додому, не сподіваючись, що можуть прийти якісь зміни. Для мене вакації ділилися на дві частини, в першій я кілька тижнів мусів помагати батькам зібрати врожай, а вже пізніще міг розважатись і відпочивати.
По жнивах, якраз 31-го серпня, мені довелося їхати до млина в Підгайчиках намолоти муки на зиму. Над ранком 1-го вересня (1939 р.) я почув вістку, що Німеччина напала на Польщу, й почалась війна. Вістка нас приголомшила. Селяни з довкільних сіл дуже жваво про це говорили, головне про те, яку користь може принести українцям війна. Всі, майже без вийнятку, думали, що німці принесуть нам свободу. Тільки один сказав, що ліпше нам не буде і що Західну Україну займуть червоні. З ним ніхто не оджувався, але пізніше один його односелець сказав мені, що той чоловік мав дар передбачувати майбутнє. Звідти я поїхав до Коломиї, дістати у старостві документ, якого потребував мій брат Петро до заяви на політехніку у Варшаві. Справу полагодив дуже швидко і вернувся додому, де вже знали , що Англія і Франція виповіли війну Німеччині. Це піднесло на дусі "кресових ляків. Вони казали один до одного, коли розходились — "побачимось" у Берліні. Появилось багато афішів, де Ридз Сміґли закликав до боротьби із москалями і заявляв, що й "ґудзика" від мундуру не дадуть. Наші передбачали кресовим, що, можливо, вони зустрінуться в Берліні, але як воєннополонені. а Сміґли втече з усіми ґудзиками.
Ще не проминув перший тиждень війни, як до Винограду з Варшави приїхав мій старший брат Петро. Після першого бомбардування міста він рішив як найскорше втікати з Варшави, не чекати на рішення про прийняття його на політехніку. На поїзд, яким він їхав до Львова, напали німецькі воєнні літаки та сильним скорострільним вогнем повбивали багато пасажирів, а ше більше поранили. Це була перша вістка в селі про жахіття, які принесла війна далеко за фронтом. Мій брат чудом врятувався й з трудом повернувся до дому. День за днем все щораз більше приходило поганих новин із фронту, вже було відомо, що німецька воєнна машина просувалась на схід, а поляки не в силі були її зупинити.
По довколишніх селах наїхало багато втікачів із західної Польщі. Часто я виходив на поле за селом, так зв. "Задні Гони" , які мали найвище положення в околиці, подивитись що діється на так зв. "цісарській дорозі, яка ішла з Коломиї через Гвіздець, Городенку, Заліщики на Буковину. Цією дорогою втікали поляки до Румунії. Це переважно були високі державні урядовці, а також багаті, які мали свої власні автомобілі. Цією дорогою ще не переїзджало так багато людей нараз від першої світової війни, коли то австрійсько-російський фронт посувався із сходу на захід, або навпаки. Та було багато таких, яким не ставало бензини, то вони лишали свої авта при дорозі, та старались дістатись до Румунії іншими засобами.
В моєму селі зупинились три автобуси із утікачами з Варшави. їх місцевий уряд та поліція розмістили у трьох поміщицьких садибах. Це були цілі родини, а між ними було багато Гімназійної молоді. Ці молоді хлопці були досить тактовні і чемні, ніяк не нагадували нам наших польських товаришів, яких кожний день стрічали на Гімназійному подвір'ї. Між нами та цими варшавяками скоро навязались добрі товариські відносини. Ми грали з ними відбиванку, копаного мяча, та інші гри. Але не довго погрілись тут подавшись дальше в напрямі Румунії, як ми жартом називали Обіцяної Землі, не вспіваючи навязати трохи ближчі знайомства.
Щоби роздобути більше новостей із воєнних подій я декілька разів вибирався до Коломиї. Тут я стрічався із моїми приятелями з кляси, а саме з Богданом Кузьмою та Ромком Сухорським. Наші розмови про війну та політику кінчались над Прутом, де забувалось за все погане й переходили на розмови про дівчат та про школу. По дорозі на залізничу станцію ще вступав до моїх двоюрідних брата і сестри Ярослава та Ірини Яремчуків, які жили з мамою недалеко залізничої станції. Поїздом їхав до Гвіздця, а опісля пішки чотири кільометри до Винограду.
Хоча фронт ще був далеко, але якийсь нервозний настрій все більше давав про себе знати, витворюючи почуття непевности, що завтрішний день принесе. Із повені різних вісток, які вливались кождий Божий день, не можна було знайти новини, що буде з нами. Під секретом один місцевий комуніст сказав мені, що до нас прийдуть "Червоні". Ця вістка досить мене засмутила, однак ані я, ані мої місцеві приятелі не погоджувались що може бути договорення Берліну з Москвою, та що Німеччина віддасть наші землі Радянському Союзові, беручи під увагу те як нацисти переслідували своїх власних комуністів. Вістка підтвердилась обсервуючи "цісарську дорогу" авта втікачів їхали на захід по головній дорозі, а також радіовісті підтвердили, що Сталін дав наказ червоній армії визволити українців з польського ярма. Створилась безвладна ситуація. Поліція втекла з села, а большевики ще не прийшли. Тоді селяни кинулись на поміщицькі двори забирали все, включно з худобою, господарським реманентом, меблями, деякі забрали панські коні й віз, і завезли до читальні фортепіян.
Але нагло я побачив, що населення втікає, а мій сусід над'їхав на коні і закричав. Утікай, куди можеш, бо десь прорвалася польська кавалерія й вирізує українське населення. Робітники розбіглись хто куди, а я побіг до сусіднього села Острівця. Як прибіг на край села, то не бачив живої душі, шоб дещо розпитати. Недалеко я побачив церковні коругви під стіною. Коли я зайшов у двір, то там також нікого не було, тільки небіжчик безстрашно лежав і чекав коли його поховають. Всі втекли включно із священиком. В мене паніка пройшла і я скоро пустився додому. Подорозі з горба я побачив танки, які сунули на захід головною дорогою на Коломию. Вернувшись до свого села я не застав нікого. В мене вдома всі також утекли, тільки мама не втікала. По деякому часі всі вернулись та сміялись із своїх пригод.
Настала нова влада, місцеві комуністи взяли владу по селах, а жиди й невеликий процент українців були при владі в Коломиї.
У школі лишилося все по старому, ті самі вчителі, директором влада призначила проф. Р.Шипайла, а релігії вчив далі о. Капустинський. Зміна була така, що то вже не була гімназія, а десятирічка, і збільшили матеріял з математики, фізики й природи. Також нова позиція відкрилась і в управлінні школи, а саме прийшов "завпед", яким був призначений проф. Орест Кузьма. Найбільш цікавою зміною було те, що не було оплати за школу. Колишня українська гімназія — тепер середня школа ч. 1. Колишнє УПТ — також була середня школа і коедукаційна — забрали деяких хлопців до УПТ. а дівчат з УПТ прислали до нас. Також відкрили польську середню школу.
Мене висилали до УПТ, але д-р А.Княжинський охоронив мене, хотів, ідоб я лишився на старому місці. По певному часі прийшли до нас два учителі із Східної України — проф. Приходько, учитель історії, і проф. Соколенко — учитель російської мови, а також старший лейтенант Крижанівський, який вів військове навчання. Всі три згадані особи були гарними людьми, усі спеціялісти, за що їх учні дуже поважали. Але вони та й інші українці із Східної України були дуже обережні і ніколи не висловлювали своїх власних поглядів. Дуже часто можна було відчути, що їм українство дуже близьке. Пригадую один випадок, як на годині історії ми питали проф.Приходька. як це пояснити,з сьогоднішній історії цар Петро є далі "великий", а гетьман Мазепа був і тепер в історії є зрадником. На це він дав стереотипну відповідь: "бо Петро був предтечею комунізму" — так учить партія, й усміхнувся. Ще меньше ми критикували підручники граматики й української мови, в яких було багато цитат про благородний вплив російської мови на українську. Це нас обурювало і в формі карикатур та пародії виливалось у нашій "стінній газеті". Але начальство не реагувало на це. Міський уряд приготовлявся до виборів делегатів у Львові, які мали рішити долю Зах. України. Нас, учнів з вищих кляс, 8, 9 і 10, брали до спису населення Коломиї. Ми заходили до будинку в ратуші діставали чистий папір і назву вулиці та ходили від хати до хати й записували мешканців. В дальші околиці нас возили автами.
Учні вищих кляс також помагали при виборах делегата на Львівські збори. Від Коломиї вибрали нашого учителя природи,завпеда Ореста Кузьму. Після того вже нас нікуди не тягали й дали нам в спокою докінчити півріччя.
Життя в місті мінялось, пристосовуючись до нових обставин. Зараз після приходу червоної армії власники відчиняли крамниці, як було колись, за часів Польщі. На крамниці накинулись визволителі й викупляли все, що було. Дуже скоро вже не було чого купувати, хіба на чорному ринку, можна було дещо купити за високі ціни. Нестачу харчів та інших продуктів домашнього вжитку дуже дошкульно відчували всі. Розподілом товару займався т.зв. держторг, в якому продавцями й завідувачами були майже виключно жиди. Єдиний товар "щоденного вжитку", якого в коломийському гастрономі було досить, була горілка під різними видами, і було чим "залити хробака", який за сов.влади був дуже вимогливий і селяни цілком одверто гнали самогон та пили його склянками чи горнятками. На нестачу товарів нарід реагував також усною словесністю, у формі віршів, як от:
Під хатою серп і молот,
а у хаті нужда й голод -
Пане Сталін, дайте мила,
бо вже воші мають крила.
або казали, що коли поїзд їхав від нас на схід, то був важкий, і паровіз вимовляв: сахар, сало, сахар, сало... (цукор, солонина), а коли їхав до нас, то був порожній і паровіз говорив: шпічкі, шпічкі... (сірники). Дуже багато такої "саркастичної поезії та жартів я наслухався коли вночі їхав до Львова. В поїзді світла не було, так що не можна було побачити хто наш сусід. Хтось почав жарт, а другий додав і так розказували й реготали, аж заїхали до Львова.
Збори представників Західної України проголосували приєднатися до Української ССР і все було рішено. З Коломиї масово виїжджали німецькі колоністи, а попри них дехто з наших поїхав до Німеччини. І так помалу рік добіг до кінця і прийшов 1940.
Коли ми вернулись до школи, по коротких зимових феріях, застали там більші зміни. Директором став партієць Соколенко, "завпедом Приходько, релігію виключили з програми, з'явилась жінка-комсорг (комсомольський організатор) і почався натиск на комуністичне виховання. Вже надходили вістки про арешти українських патріотів.
Час не стояв на місці. Шкільний рік закінчився, а 22 червня 1941 року Німеччина почала воєнні дії проти Сов. Союзу. В перших днях війни над Коломиєю пролітали по одному німецькі літаки, але не скидали бомб, і до них ніхто не стріляв. Влада досить панічно евакуювалась. Через місто переїжджало дуже багато тягарових машин з жінками й дітьми. Всі їхали в напрямі на Городенку.
Я принагідно зайшов до школи й застав нашого директора Соколенка. який бігав з комсоргом із кляси до кляси. Коли мене зустрінув, приязно привітався і сказав, що виїжджає з Коломиї. Він був в уніформі старшого лейтенанта. Мені стало шкода його, бо він був порядна людина. Я не забуду, як в 1940 році учні верталися до школи з паради Жовтневої Революції і зустрінули польських гімназистів. Тоді якраз упав свіжий сніг, і ми почали війну снігом. Директор Соколенко покликав мене і сказав: "іди й зупини їх негайно. Я побіг на першу лінію і сказав хлопцям, щоб перестали бавитись у війну. Потім я зайшов до його бюра сказати, що бій снігом закінчився, а він досить тихо, майже шепотом сказав: "ти скажи своїм товаришам, щоб вони більше подібних бійок не починали, бо коли хтось побачить це із НКВД, то можуть пришити вам антаґонізм або щось гірше, а тоді буде з ними дуже-дуже погано. Після тих слів мені по спині немов мурашки бігали. І до сьогодні не можу собі пояснити, чому він, партійний, так зі мною говорив.
За декілька днів після початку війни влада втекла. В місті не було вже ані війська, ані міліції. Універмаг був розбитий, а люди скриньками виносили все, що там ще лишилось. Десь біля першої по полудні прийшла мадярська стежа, а на другий день прийшла до села мадярська частина.
|
