Моя Коломия о. Я.Федуник Коломия!.. Багато споминів в'яжеться з цим містом. Там побачив я денне світло. Там в церкві св. арх. Михаїла охрестив мене тодішній сотрудник о. Терлецький, товариш мого батька з коломийської гімназії. До Коломиї ходив я, від першої кляси, до школи ім. Т.Шевченка, де директором в тому часі був М. Гомик. До моєї кляси прийшла як учителька Оля Семіон, пізніше Недільська. В тій школі довелося мені пережити незабутню хвилину, коли після 1-го Листопада 1918 р. дир. Гомик скликав усіх школярів на подвір'я і заявив нам, що ми вже маємо свою державу, вже більше не будемо співати "Боже буди покровитель", але новий гимн України — "Вже воскресла Україна".
Л. 500. Пр. Ш.Р.К. Його ціс. й корол. Апостольська Світлість (Мосьць) зволила найвищою постановою з 26 червня 1900 наймилостивіше іменувати Вас ДИРЕКТОРОМ ГІМНАЗІЇ з руською мовою в Коломиї, з правосиллям від 1 вересня 1900. Про те мило мені повідомити Вас внаслідок рескрипту пана міністра віровизнань та освіти з 12 липня 1900, Л. 18679. Для-зложення службової присяги слід Вам зголоситися в моєму призидіяльному уряді. Службову платню виплатить Вам ц.к. Шкільна рада крайова окремим запорядком. За ц.к. намісника — Добржиньскі Зложив службову присягу 20 серпня 1900. Пропокович, ц.к. пов. комісар. (До В. Пана Софрона Недільського, ц.к. професора гімназії, керівника рівнорядних руських кляс, ц.к. гімназії в Коломиї). З тією хвилиною коломийська державна гімназія стала самостійною шкільною одиницею, що відіграла важливу ролю в національному житті Покуття. Відтепер у самостійній українській гімназії буйно поплило життя. Число учнів з року на рік зростало, так що зайшла була потреба винаймити ще два будинки поза головним будинком гімназії. Перед самою першою світовою війною число учнів перейшло 1300. Дир. Недільський дуже дбав про стан навчання в гімназії і старався мати якнайкращий збір учителів. Для тієї цілі подарував для учительської бібліотеки цінні твори з власної бібліотеки, а також сам добирав різні книжки до бібліотеки учнів і залишив у гімназії дуже добірну бібліотеку. Час його директорства був найкращим в історії коломийської гімназії. Крім дбання про високий стан навчання в гімназії, він був не тільки вирозумілим директором, але й батьком для своїх учнів,запрошував бідніших студентів до себе на обіди, про що й досі деякі з них згадують з великим теплом і вдячністю. Бідним студентам купував своїм коштом обов'язковий мундур. Мав двох жидівських кравців Tipa й Гана, які на його замовлення (карточка з поручениям) шили мундури учням, а директор платив. Багато труду і власних грошей вложив він у засну вання бурси "Самопоміч" для бідніших учнів при вул. Міцкевича, яка й пізніше носила його імення. У всій цій праці дуже віддано помагала йому дружина Ярослава із Сумиків.
Президія ц.к. Шк. ради кр. у Львові, 11 УІ, 1914, ч. 218 Пр) "Президія ц.к. Ради шкільної крайової, у Львові, 11 червня 1914. 218 /пр До Вельмишановного Пана Софрона Недільського, директора ц.к. гімназії з руською мовою викладовою в Коломиї. Його Ціс. й кор. Апостольська Світлість (Мосьць) зволив найвищою постановою з 29 травня 1914 надати наймилостивіше Вельмишановному Панові Директорові титул урядового радника (Радци ржонду, Реґірунґсрат). Про що Вельмишановного Пана Директора з приємністю повідомляю, виконуючи поручения И.Е. Пана Міністра Віровизнань і Освіти з 3 червня 1914, Л. 66, К.У. М. За ц.к. намісника (підпис нечиткий) Вибух першої світової війни припинив буйний розвиток коломийської гімназії, яка дала українському народові багато заслужених інтелігентів і патріотів, що відіграли важливу ролю в історії українського народу як у часі його визвольних змагань, так і пізніше,в часі польської та інших окупацій. Забрала вона також далеко поза межі Коломиї та її гімназії дир. С.Недільського. На запорядок австрійських властей перед другою окупацією Коломиї царськими російськими військами, дир. С.Недільський виїхав на Захід, до Бялої біля Бєльська, на Шлеську, де на той час опинилась була Шкільна крайова рада зі Львова. Там запорядком Пр. Шк. ради крайової з 13 листопада 1916 був іменований, на місце вивезеного москалями радника двора Матієва, крайовим інспектором гімназій. На тому становищі в Бялій застала його смерть, від розриву серця, 8 серпня 1917 року в дорозі до уряду. Там 11 серпня 1917 року, о год. 4-ій по пол. відбулися похорони із загального шпиталю на місцевий цвинтар. Тіло вложено в металеву домовину з надією на перевезення до Коломиї. На похоронах була присутня дружина Ярослава, яка одержала сумну вістку про смерть чоловіка зараз по звільненні Коломиї від російських військ і за спеціяльним дозволом військових властей могла прибути на похорон, хоч нетерпляче очікувала, разом із дітьми — Богданом, Евгеном і Наталкою його повороту. На похоронах був також найстарший син Евстахій. Син Маркіян був тоді в італійському полоні й не міг приїхати.В 1938 році серед учнів кол. дир. С.Недільського виринула думка перевезти його тлінні останки з чужини до Коломиї. В тій справі постав комітет учнів коломийської гімназії на чолі з проф. Д. Николишином. На українському цвинтарі знайдено репрезентативне місце на гріб, хоч не там. де хотів комітет, бо там парох Коломиї Олександер Русин, вибрав місце хтя себе Запроектовано пам'ятник, що мав бути виконаний учнями Покійного. Пригадую, оскільки я був членом того комітету від родини, проект того пам'ятника — під хрестом мав бути студент в гімназійній уніформі з відкритою книжкою в руках, а під тим тодішнє "Ґ", яке учні носили на шапках. Рішено також перейменувати бурсу "Самопоміч" на бурсу ім. С.Недільського, що й було зроблено. Безпосередньо перед другою світовою війною з пожертв учнів вже звезений був будівельний матеріял-цегла, вапно, цемент, але друга світова війна та прихід большевиків все знівечив. Знову розбрилися учні дир. С.Недільського по всьому світі. Розбрилася по ЗСА й Канаді., його наближча родина. На чужій землі, на українському цвинтарі в Едмонтоні, спочила його дружина Ярослава ЗО жовтня 1961 року, а він залишився забутий на цвинтарі у Бялій, далеко від родини й Коломиї, з якою зв'язав був усю педагогічну діяльність. Зазнав долі тих синів України, що за вірність своєму народові розсіяли свої кості по Соловках, безмежних просторах Сибіру, Московії. Польщі та всього світу. Пізніше його син Маркіян робив через знайомих старання відшукати і впорядкувати в Бялій його могилу, але старання не мали успіху, бо цвинтар був переораний, а нагробник зник. Так закінчив своє існування визначний педагог та великий приятель і любитель молоді, основ-ник і директор коломийської гімназії Софрон Недільський. Кілька дат з його життя. Софрон Прус III Недільський народився 10 січня 1857 року в селі Цуцилові Надвірянського повіту в родині священика о. Ігнатія. Батько помер в молодому віці на 32 році життя, й залишив удовою молоду дружину Олену і троє дітей: Софрона, Ольгу, пізніше заміжню за Адольфом Кнігиницьким, власником маєтку у Ляцькому біля Станиславова, і Марію, заміжню за Сенківським, власником маєтку у Старуні. Малими дітьми заопікувалися материні батьки о. Глібовицький, парох Грабівця, з дружиною. В тому старому, традиційному священичому домі пройшла вся молодість Софрона. Між ін., братом його бабуні був митрополит Михайло Левицький, кардинал і примас Галичини,який боронив окремішности української мови перед інтригами й нападами поляків. Дальшим свояком був другий митрополит Юліян Куїловський. По закінченні німецької гімназії у Станиславові Софрон учився на фі лософському факультеті Віденського університету і був членом організованого в той час українського студентського т-ва "Січ". В роках 1877-1878 був членом управи, а в 1979 році головою того товариства. Пізніше, в 1895 році став його почесним членом між такими заслуженими діячами українського політичного й культурного життя, як Наталь Вахнянин, Юліян Пелеш, єпископ Перемишля, Михайло Драгоманов, Іван Пулюй, Іван Горбачевськй, Омелян Огоновський, Іван Франко та інші. В часі студій Софрон все запрошував на літні ферії до свого діда о. Глібовицького бідніших товаришів. Там їх обов'язком було помагати у жнивах. Дідо давав хлопцям фірмана з кіньми, і вони їхали на прогульку на кілька тижнів, найрадше на Закарпаття. Охота подорожувати й ходити на прогульки пішки залишилася у Софрона на все життя. Коли він пізніше з родиною виїздив на літні вакації до Микуличина, Тюдева чи Рахова на Закарпатті, то всюди відбував з дітьми дальші або ближчі прогульки. Любив у вільні хвилини зустрічатися з гуцулами. Після студій став заступником професора Академічної гімназії у Львові. По однорічному навчанні перейшов як заступник професора до Станисла-вова, а через рік був призначений до Золочева, звідки вернувся знову до Станиславова, де після приписаних іспитів одержав титул ц.к. професора гімназії. По 11-ти роках праці у Станиславові був переведений до Коломиї на становище керівника рівнорядних руських кляс. У кожній гімназії, в якій був учителем, залишив по собі найкращі враження серед товаришів учителів та серед учнів,нпр. "При тій нагоді почуваю своїм обов'язком висловити Вам за тактовне поступовання із шкільною молоддю і ревне виконування обов'язків моє признання і належну подяку. ,,3 Дирекції ц.к. гімназії у Станиславові, Керуярта. Крім того, він був співредактором першого великого німецько-українського словника (Желехівського-Недільського), коректором грецько-українського словника І. Огоновського до Іліяди й Одисеї та "Вибору з української літератури на III і ІУ рік учительських семінарій". Дир. Софрон Прус III Недільський як нащадок шляхетсько-священичої родини, що все вірно стояла на українських позиціях, був авторитетом не тільки для своїх, але й для чужинців та відображував те середовище, з якого сам вийшов та яке дало українському народові ряд заслужених і відданих синів (до того самого гербу належав полковник Морозенко (Мрозовецький), що створили міт західного Піємонту України. Влучну характеристику цієї української землі та її жителів подає Ю. Липа: ,,В кінці XIX і початку XX ст. західний П'ємонт відіграв не меншу ролю від східного П'ємонту-Гетьманщини в кінці ХУШ і на початку XIX ст. Його індивідуальність виразна й творча. Це одна з найцікавіших земель в історії побіч чорноморсько-таврійського державного центру, князівського Києва і гетьманської Полтавщини тп Чернігівщини. Тут менше відчувається мореплавський характер української раси, зате тут тільки зосталися київські традиції... Але пошана до своєї аристократії зменшилася недавно, а нехіть до власної єрархії пробуджена заледве кільканадцять літ тому. Але хоч тут уже нема українських аристократичних родоводів, проте є ще родоводи іншої єрархії в українсько-католицьких "Шематизмах" легко знайдемо традиції ХІ-ХШ століть". Першою дружиною дир. С.Недільського була Анєля Лянґнер, яка дала йому двох синів: Евстахія, що помер бездітно у Львові під час II світової війни, та Маркіян, пізніше директор 7-клясової школи ім. Т.Шевченка в Коломиї, що 23 червня 1962 року, як і його батько помер на серцевий удар на станції підземки в Ню Йорку. Таким чином родина Недільських у чоловічій лінії вимерла, бо єдиний син Маркіяна Зенон, студент ветеринарії, помер трагічно зараз після приїзду до Філядельфії в 1.950 році. Донька Надія, заміжня за Василя Слободяна, магістра фармації, померла в Чері Гіл, Ню Дж., 12 жовтня 1974 р. залишаючи двох синів: Степана, студента медицини, і Маркіяна, студента прав та донечку Лярису. Через друге супружжя (28 серпня, 1899) з Ярославою Сумик, дочкою пароха с. Волосів Надвірнянського пов. о. Андрея й Іванни з Гарасимовичів, став посвоячений з другим священичим родом, який дав українській католицькій Церкві двох митрополитів Иосифа й Сильвестра Сембратовичів. Крім того, був посвоячений з нащадками графині Доротеї Мастай де Ферреті-Стрільбицької з Барсельони, єдиної сестри папи Пія IX, яка в часі паполєо-нівських воєн вийшла заміж за ротмістра кавалерії Миколу Стрільбицького, сина пароха Іщкова біля Теребовлі. її тлінні останки поховані на цвинтарі в селі Текуча, біля Яблонова, де вона доживала свого віку як удова, у свого єдиного сина о. Івана Стрільбицького, тамошнього пароха, жонатого з Добрянською, дочкою пароха Космача. Тепер прямими нащадками того роду, але в жіночій лінії, бо о. Іван не мав сина, тільки три доньки, є Дониґевичі, Ґадзінські, Дем'янчуки, Лукашевичі, Глібовицькі, та дальші Стрільбицькі. Ці роди є спадкоємцями великих родових дібр в Еспанії, біля Барсельони, бо також рід Мастай де Фереті вимер в чоловічій лінії. їх добра є в заряді еспанської держави та в аренді Єзуїтів. В 1936 році еспанська держава відновила справу спадку, але революція всю справу закопала. Всі добра й далі в користуванні єзуїтів.Справа має дуже загадковий характер. Коли ще перед першою світовою війною їхав адвокат до Еспанії, то його знайшли замордованого в поїзді у Швайцарії і всі документи пропали. З другого подружжя з Ярославою Сумик було троє дітей: два сини Богдан Недільський, що помер у Лаймі, Ог. в 1964 р. і залишив двох синів: Евгена, психолога в Лаймі, Ог. та д-ра прав Софрона в Медісон, директора перевиховання суддів на стейт Віскансин. Другий син Евген живе в Україні. Дочка Наталія, зам. Федуник, живе в Едмонтоні і має дочку Софію зам. Трильовську і сина Андрія. В 1923 році Рада амбасадорів признала західно-українські землі Польщі. Це рішення ми відразу відчули в гімназії, бо прийшла польська мова як обов'язковий предмет (досі була вільного вибору) а на стінах у клясах появилися одного дня "орли" (ґодло паньствове) та портрет президента Польщі Мосьціцкого. Це роз'ятрило й так зранені серця молоді, яка ще свіжо мала в пам'яті свою державу та польський загарбницький напад на неї. Почалася спровокована реакція. Одного дня рано, коли ми прийшли до школи, орла над входовою брамою до гімназії захляпав хтось уночі червоною фарбою. Як на порух магічної палки у клясах почали "злітати" орли із стін. Не минуло це й моєї третьої "В" кляси. Після дзвінка перед першою лекцією, коли вже всі учні сиділи на своїх місцях і чекали на прихід професора, раптом із середини кляси вискочив один учень, Сливка, мабуть, Микола, родом з Бучачок або Трофанівки біля Заболотова, присунув катедру до стіни, моментально вискочив на неї та одним рухом зірвав "орла" й на очах кляси подер його. В тій хвилині ввійшов до кляси професор ( не пам'ятаю котрий) і зараз забрав Сливку до канцелярії директора Мостовича. За хвилину професор схвильований вернувся до кляси, із болем серця та співчуттям дав нам коротку осторогу, мовляв, чи оплатиться цей вчинок, як поляки замкнуть нам гімназію". За якийсь час вернувся вже з директором Мостовичем і Сливка забрав книжки й поїхав додому. Пізніше ми дізналися, що проти Сливки має бути судова розправа в коломийському суді. І справді, в означений день на розправі ми побачили Сливку з батьком, як зайшов до канцелярії директора. По хвилині вийшов разом з ними дир. П. Мостович й пішов до суду на розправу. Адвоката не було, а дир. Мостович сам з'ясував всю справу перед суддею. Сливку не засудили, тільки виключили з гімназії. Від того часу про цього щирого патріота ми вже більше не чули. В той же час таке саме сталося з "орлами" в інших, старших клясах, але не було відомо, хто то зробив. Директор Мостович тимчасово розв'язав ті кляси і поїхав до Львова, до куратори,де всю справу полагодив добре. Учні вернулися й гімназія не була закрита. Директор Прокіп Мостович, селянський син, щирий українець, але був людиною дивною, якщо не назвати ненормальною як директор гімназії чи навіть у своєму родинному житті. Але як довго він був директором при всіх своїх дивацтвах — спеціяльно "полюванням" на учнів з довгим волоссям, бо за його засадою — довгий волос — короткий розум, то що б не сталося в гімназії він завсіди полагоджував сам, і ніколи поліційні агенти ("шпіцлі") не мали вступу до гімназії. Він — старий директор, ще з австрійських часів, все чувся повноправним керівником і господарем гімназії. Але все змінилося на гірше за його наслідника, вже з ласки Польщі, дир. Станислава Котецького, який був радше фігурою, бо всевладними господарями і фактичними керівниками гімназії стали професори поляки: Казімєрж Завойскі (був.перекинчиком, з дому Семенець) господар кляси 7А, себто моєї кляси, й не раз нам було дивно, коли він казав відповідати учням, що мали трудність з польською мовою, по-українськи "Можеш одповядаць в єнзику ойчистйм, алє дам ці ноте єден стопєнь ніжши!
Отже становище дир. С. Котецького, людини доброї, але занадто поступливої перед Ґібчинським було прикре й незавидне. Катехит о. Микола Капустинський. В шостій клясі (1926/1927) захопила мене зміна катехита. Раніше відійшов на емеритуру о. Антін Войтіховський, тип холодного австрійського канцеляриста, а незабаром за ним о. Іван Станецький. На їх місце до гімназії прийшов новий катехит о. Микола Капустинський, який своєю поведінкою з учнями та способом викладів релігії зробив на учнів дуже корисне враження. Він оживив як саме навчання, так і зацікавлення релігійними справами загал учнів. Вихований одначе на теології у Станиславові був, самозрозуміло, під впливом релігійно-обрядового наставления тієї школи та її керівника єпископа Григорія Хомишина. Станиславівський Богословський ліцей відмінно від Львівської Дух. Академії заступав латинізаційний напрям в нашій Церкві і в тому дусі виховував своїх богословів, майбутніх священиків для української католицької Церкви. Вони вбачали в нехтуванні нашими обрядовими притаманностями. й адаптації латинських звичаїв, мабуть, більшу ознаку католицтва та певнішу дорогу зв'язку з Римом. Я не хочу тут виявляти своїх поглядів на всю цю "ідеологію", яка в наших часах показалася в повній наготі і шкідливості для нашої Церкви, тому обмежуся до того — як сам Рим за Пія XII цю справу прийняв. Дозволю собі зацитувати слова проф. Аммана, єзуїта, професора Орієнтального інституту в Римі: "Тут (у Станиславові) розвинулася повільно думка, що треба через прийняття західних богословських форм, які передано звичайному народові з незнання краш власного обряду, щоб цим способом перешкодити українським вірним переходити до польсько-латинських форм. Тут одначе лежить в основі нічим не оправдане псч;- т ~ -меншевартости, мабуть, ще спадок з тих часів, коли на латинський обряд дивилися аж на обряд "вищий" (престанс)" (Амман, Остслявіше Кірхенґешіхте, ст. 649). Про напрямні митрополита Андрея видано знову в тому творі таку оцінку: "Хто дійсно був українським патріотом, той мусів намагатись перебороти "галичанство" й обидві частини краю стопити в одну цілість. Ile ясно бачив другий наслідник митрополита Сильвестра Сембратовича — митрополит Андрей Шептицький (там же ст. 646). Пройнятий тими латинізаційними ідеями, не знаю, чому все дуже тактовний о. катехит мав одного разу цілогодинний виклад в нашій клясі. ш ми повинні робити знак хреста тільки раз ("краще раз, але правильно, ніж три рази неправильно"). Нас одначе це не переконало, а вразило. Не перервах було на цю тему багато говорения, ми не знали як з того вийти. Були навіть голоси, щоб іти із цією справою до дир. Мостовича, але хто піде? Та доля хотіла, що того дня захворів несподівано проф. математики Мусянович і на заступство прийшов сам дир. П. Мостович. Як сьогодні його бачу — в чорному плащі наопашки, піддержуючи правою рукою спереду обидві поли плаща, в лівій руці знаний всім учням "шварцбух". По лекції, що була остання, як звичайно, всі встали до молитви.Молився голосно цим разом Микола Арсенич з Березова і згідно з запорядком о. катехита. перехрестився лише раз і почав "Богородице Діво". Дир. Мостович відразу глипнув своїм зизом і сказав досить гостро: "Стати, а це що за новина? Хто казав вам так хреститися?" — "Отець катехит", — була відповідь. "Хрестися так, як тебе мама навчила!". "Молитва". Ми перехрестилися три рази, закінчили молитву, і від того часу о. катехит більше тієї справи не згадував, хоч уже й дир. Мостовича не стало в гімназії. Цей випадок пішов скоро в непам'ять. Прив'язання учнів до о. катехита, що імпонував нам знанням (мав закінчені студії права в Чернівецькому університеті — але все говорив з буковинська "шушнайцять" — та Гохшулє фюр Боден культур у Відні) та патріотизмом й майже приятельським ставленням до старших студентів і вирозуміння на всі людські слабості, зростало з дня на день і то не тільки серед українців, але й серед жидів, які не раз і не два шукали помочі й поради для своїх дітей у катехита. Це дуже не подобалося Ґібчинському і в певний момент, не без його впливу "завісили" о. катехита Капустинського на цілий рік у навчанні релігії в школі, (на свідоцтвах із 1930 (31 на місці релігії написано "релігії нє учоно в закладзє"). То був єдиний випадок непорозуміння між о. катехитом та учнями за весь час його катехитури в коломийській гімназії. Він помер в часі другої окупації Коломиї большевиками, не зрадивши української католицької Церкви та українського народу, якому в часі визвольних змагань служив із зброєю в руках як старшина УГА. МАТУРА 1929 РОКУ В КОЛОМИЙСЬКІЙ ГІМНАЗІЇ. Матура 1929 року записалася найсумніше в історії коломийської гімназії. Тоді з ласки ненависника українців Е. Ґібчинського 36 учнів не перейшли до вищої кляси, 12-м учням в клясі 8 А він дав "поправку" з польської мови, а потім не питав і не допустив до матури, тільки 22 перейшли через ту Скиллу й Харибду шовінізму Ґібчинського. Щоб зрозуміти всю ту сумну подію, треба вернутись рік узад, бо там джерело зрозуміння пізнішого факту. Рік 1928 проходив у всій .,новоодродзоней" Польщі під знаком святкувань десятиріччя польської незалежности.Патріотичні настрої всієї польської суспільности дуже піднеслися, а на західноукраїнських землях, признаних у 1923 році радою амбасадорів Польщі, набрали гарячки ще на спеціяльній ворожості до всього українського. В тому глупому шовінізмі, що опанував усе польське суспільство, немає жодного вийнятку. Все суспільство від найвищих до найнижчих верств, до останнього жебрака, що простягав руку по милостиню до українців, кипіло ненавистю й бажанням знищення українців, і це звалося бундючно "потенґа зніщеня". Тому неправдивим та історично невірним є твердження деяких українських кіл, що, мовляв, в українсько-польських напружених взаєминах того часу всю відповідальність несе провід, а нарід добрий і невинуватий. Так може говорити хіба тільки той, хто в тому важкому для українців часі не жив на західноукраїнських землях або мав добру державну посаду й був сліпий та глухий на все, що довкола нього діялось. Це, між іншим, потверджують і події в коломийській гімназії того часу. Разом з гучними готуваннями до десятиріччя незалежної Польщі, в Коломиї ще йшли інші готування, а саме, відкриття відновленого пам'ятника "голду" воєводи молдавського королеві польському Жигмонтові Старому на Косачеві, передмісті Коломиї. Там мала відбутися вся парада й дефіляда війська, ветеранів, скавтів (гарцежи) і парамілітарних організацій (стржельци). За пляном державного виховання молоді мала відбутися дефіляда всіх шкіл Коломиї, в тому й нашої гімназії. "Свято припадало на день 11-го листопада 1928 р. як день незалежности. Ішли великі приготовання, а в нас, серед української молоді, спеціяльно вищих кляс гімназії (5-8) нервовість і бунт та спротив — не підемо кланятися ляхам не будемо брати участи у святі перемоги над нами" — і тим подібні думки пішли в рух серед учнів та витворювали відповідну атмосферу вже взарані самого свята. Очі всіх учнів, як звичайно, були звернені на дві восьмі кляси, А і Б, бо то найстарші учні й там був увесь мотор акції спротиву.
Так отже серед дуже напруженої атмосфери зближався 11-й день листопада 1928 р., десятиліття польської держави й "голду" на Косачеві. Ми рішили за всяку ціну участи в тих "святкуваннях" не брати. Про це повідомили всіх певних учнів, які повели підготовну роботу в усіх клясах. Учнів нижчих кляс було небезпечно завчасу втаємничувати в усі пляни, тому ми рішили в останній хвилині, коли будуть іти до гімназії, розігнати їх чи недопустити різними способами до участи. На 11 листопада з'явилися в клясах, з примусу, тільки учителі, жидки та кілька молодших учнів, які не були про все поінформовані. Бурсу, коли йшла парами до гімназії напали "батяри" (поперебирані учні із старших кляс під проводом М. Атаманюка) й розігнали малечу на всі сторони. Дир. Котецький бігав роздратовний з одної кляси до другої. З цілої гімназії, що в той час мала біля 500 учнів, з'явилося тільки 40. Так парада 11-го листопада й відкриття пам'ятника на Косачеві відбулося без нас.На другий день дир. С. Котецький скликав окремо молодші кляси, а потім окремо старші, 5-8 та всім висловив догану за бунт проти державного свята. За пару днів представник з кураторії переводив особисто слідство переслухував кожного учня окремо) але справа якось затихла, тільки всі учні дістали за поведінку погану оцінку — за легковаження шкільних обов'язків" і мусіли платити "чесне" (оплату). В тому випадку багато помогло нам українське свідоме громадянство Юоломиї, яке перевело збірку на допомогу біднішим студентам. Слідство, мабуть, переводив інспектор Горват зі Львова. Але на цьому не скінчилося, Ґібчинський почав відтепер ще сильніше проводити свою шовіністичну роботу на наше знищення. До свого слідження він підшукав собі одного учня в нашій клясі із-поміж жидків (Мойсей Рум), але всі інші товариші жиди держалися в солідарності з нами. Ми всі сподівалися, що за погрозами дир. Котецького, що матура буде важка і що Ґібчинський наробить якоїсь халепи. Нарешті час матури зближився — кінець травня 1929 року. Ґібчинський на останній конференції перед закінченням восьмої кляси ,,виказав" з польської мови в обох восьмих клясах, А і Б, 16 учнів. Як досі водилося, він мав питати їх "поправку", але в цьому випадку він того не зробив і всіх 16 недопустив до матури, бо одержали погані оцінки на кінцевому свідоцтві восьмої кляси. Нарешті прийшла письмова матура, а потім за два тижні мала бути усна. Тих два тижні — то був час дуже посиленої праці абітурієнтів для повторення матеріялу, але цим разом нас позбавили того дорогого часу й усну матуру проголосили за чотири дні після письмової. То був поганий удар для всіх абітурієнтів. Я сидів дома й обкладався різними книжками, головно з польської літератури, бо цього предмету ми найбільше боялися. Несподівано по полудні зайшов у поворотній дорозі з гімназії додому в Корничі учень сьомої кляси Р. Тимощук і сказав, що завтра починається усна матура. Не було ради, я кинув усю роботу й побіг до Коломиї (5 км.) й переконався, що справді на другий день по полудні починається усна матура, а я здаватиму через день, 28 травня 1929 р. о 1-ій годині по полудні. Вернувшись додому я вже не міг спати, ані повторити матеріялу. Здався на Божу волю, до того всього ще й не перечитав польської лектури "Ляльки" Б. Пруса, бо не міг її ніде дістати. На другий день рано я пішов до гімназії, щоб дізнатися як питають та хто предсідник при іспиті. Нічого доброго не довідався. Предсідником був дуже строгий інспектор Горват, Ґібчинський палив кого хотів з першої чвірки, два здали, а два впали, з другої три впали, один здав, жидок. Словом, біда. Нема вже найменшої надії, що завтра вдасться пройти ту велику пробу. На другий день знову погано — з двох чвірок здали тільки три. О другий годині по полудні моя черга. Ґібчинський мене не любив, хоч я говорив по-польськи непогано, але через мого батька, що був старшиною УГА і командантом муніційного складу й фабрики в Коломиї, і не вернувся з України. Коли отже прийшла черга на мене я відразу відчув, що він лагодиться до чергової жертви. На котре тільки питання, а було їх три, я почав відповідати, то він відразу переривав: "Абітурієнт нє орєнтує сє" і так уже скінчив зі мною два питання. Цю його тактику, видно, завважив інспектор Горват, бо по другому питанні й такій самій його відповіді звернувся до нього із словами: "Дозвольте, пане професоре, що я буду питати", і сам почав мене іспитувати. Питав понад 20 хвилин, перескакуючи з літератури на історію Польщі та всесвітню. Все пішло добре і це мене врятувало від долі співтоваришів. Нашу чвірку держали від 2-ої по полудні аж до 10-ої уночі, а потім аж о годині 12-ій опівночі прочитали вислід: я і ще один учень, мабуть, Макс Гольдер, здали, а два не здали. На другий день інсп. Горвата при комісії вже не було, і тоді Ґібчинський дав волю своїй ненависті до українців, бо вже не було кого боятися. Отак моїм особистим щастям в цьому випадку був дуже строгий інсп. Горват, але справедливий, і якби він був залишився при матурі до кінця, то напевно мої товариші були б здали, бо були добре підготовані, і матура не була б така фатальна, що 35 студентів не здало, тільки 22 здали з допущених до матури, не враховуючи тих, які не пройшли 8-ої кляси. Оскільки матура 1929 року була така трагічна, то ми вже не робили традиційної забави абсольвентів. Від того часу коломийська гімназія через акцію Е. Ґібчинського почала занепадати, число учнів з року на рік маліло, так що останнього року свого існування вона мала тільки 325 учнів і стояла напередодні своєї ліквідації. У шкільному році 1929/30 влада усунула з гімназії україніста проф. Д. Николишина та о. катехита М. Капустинського. Проф. Николишин по звільнені пішов до гімназії Рідної школи в Коломиї (дівоча гімназія), а за катехита йшла цілий рік уперта боротьба між єп. Хомишином та Львівською кураторією. Тоді в гімназії цілий рік не було навчання релігії, але переміг єп. Хомишин і на початку шкільного року 1930/31 вернувся до школи улюблений о. Микола Капустинський. Серед невідрадних обставин польської окупації згасала коломийська гімназія, для якої майже все своє життя віддав дир. Софрон Недільський, випроваджуючи її із рівнорядних "руських" кляс на шлях самостійної установи. Для переведення в життя цієї важливої справи треба було багато зручности й особистого такту, бо проти її усамостійнення стояла тодішня впливова польська суспільність, а зокрема на місці в Коломиї дир. польської гімназії Й. Скупнєвич, який мав нагляд над рівнорядними "руськими" клясами й на все мав дуже пильне око. Тільки наполеглива праця, добір учительських сил, щоб поставити високо рівень навчання, потім, добрий вислід візитацій та різні особисті старання дир. С.Недільського, про які він не любив говорити, довели до відділення "рівнорядних руських кляс" від польської гімназії та створення самостійної української гімназії в Коломиї під офіційною назвою "II Державна гімназія з руською мовою навчання".
|
||||||||||||||
Проф. С.Недільський зголосився 29 серпня 1894 року до праці в директора польської державної гімназії Йосифа Скупнєвича, і з тією хвилиною зв'язав всю свою педагогічну й наукову діяльність з Коломийською гімназією. Незабаром, бо вже 4 вересня 1894 року "рескриптом" міністерства віровизнань та освіти (ч. 20408) призначено проф. С.Недільського постійним управителем рівнорядних руських кляс, про що повідомлено із президії "Шкільної ради крайової" запорядком ч. 20589 з 18 вересня 1894 року.
