|
Омелян Цісик
Хоч "коломийський вітер" колисав мою колиску в Малому Ключеві, то ближче пізнати цю столицю Покуття довелося мені аж ген пізніше, по закінченні гімназії в Чернівцях 1905 року. Тоді я вперше в товаристві кількох товаришів мав нагоду впиватися красою наших Карпат, мандруючи з Коломиї через Молодятин, Ослави, Яремче, Микуличин, Ворохту аж ген на Говерлю...
Жителем Коломиї став я аж у квітні 1919 року, коли румуни, по кількамісячному інтернованні чільніших представників української інтелігенції та ліквідації української гімназії в Кіцмані, де я був учителем, викинули "галичан" поза межі зайнятої ними Буковини. Зараз таки в квітні 1919 року я дістав посаду учителя в українській гімназії Коломиї. Цікава була моя перша зустріч з учительським збором і управителем гімназії. Заходжу до школи, входжу до учительської кімнати. Якраз перерва між лекціями, досить численний учительський збір... Та мені треба директора! Між приявними бачу поважного "пана" з гарною бородою. Це, мабуть, директор, мигнуло мені в думці. Підходжу до нього, представляюся йому, а він на те:
— Я терціян гімназії Кокотко, і показав мені непомітну постать управителя гімназії дир. Мостовича.
Директор попросив мене до канцелярії і, вислухавши мене, згодився прийняти мене до праці у своїй гімназії. Тоді саме влаштовано в гімназії передматуральні курси для учнів, що були зв'язані з військом, і тепер мали у скороченому часі підготовитися до матурального іспиту. Були такі два відділи, а в кожному біля 60 учнів. І от у тих клясах, між іншим, мав я вкладати історію української літератури.
То була важка праця, бо то були вже дорослі юнаки, що побували в стрілецьких окопах, деякі були ранені. Нелегко було вдержати дисципліну і треба було мати багато такту, щоб не викликати неприхильного наставлення до себе тих "новоспечених" учнів. Але якось праця йшла, хоч непевність фронту і воєнних дій впливала пригнітливо.
Після окупації західних земель поляками, почалося, мабуть, у жовтні 1919 року, знову навчання в гімназії, де я далі працював, а крім того, вчив я і в учительській семінарії УПТ ("Рідної школи").
На доручення голови товариства "Шкільна поміч" проф. Лева Дольницького, я став настоятелем бурси при вул. Міцкевича. По довшій застанові я дав на те свою згоду. Треба було організувати все від початку, бо бурси властиво не було. Я знав, що тут мене ждала важка праця. Сама ідея бурси була в тому часі здискредитована, мовляв, в бурсі діти голодують, набираються поганих звичок, псується їх поведінка тощо. І справді, батьки зразу ставилися здержано до бурси. Всіх зголошених було небагато, на початок ледве тринадцять. Аж пізніше, коли стало відомо, що "в бурсі дають добре їсти", що дітям помагають у науці і перепитують завдані лекції, що житлові й гігієнічні умови зовсім задовільні, почався "рух". У другому півріччі було бурсаків більше, як тридцять, в новому шкільному році — біля шістдесят, а за рік треба було багатьом відмовити, бо не було місця. Тут я переконався, що наполегливою, пляновою і впертою працею можна добитися гарних вислідів.
Коли мене з кінцем першого півріччя шкільного року 1923/1924 "шкільна влада" перенесла до Ніска, "на мазури", настоятельство бурси перебрав проф. В. Стасюк.
Ось так моя праця в Коломиї в роках 1919-1923 проходила між гімназією, семінарією УПТ і бурсою. Та ще працював я спільно з проф. Дмитром Николишином — з ним знався я з часів університетських студій у Чернівцях при виданню його цінних випусків "Загальної книгозбірні". Ми спільно обговорювали пляни дальших випусків, переводили коректу, спорили над мовними і правописними питаннями. Тут, у "Загальній книгозбірні" появилися в 1924 році - датовані 1925 — мої "Політичні поеми" Тараса Шевченка ("Три літа"), що їх довелося мені викінчувати вже "на засланні" в Ніску.
З моїх коломийських споминів мушу згадати мого улюбленого, для сучасного молодого покоління, мабуть, незрозумілого живописця покутського села — Василя Стефаника, якого я знав ще з Кіцманя. Русів, його родинне село, майже граничить з Буковиною. Стефаник часом з'являвся в Кіцмані, бував навіть гостем у моїй хаті. Я захоплювався його творами, а згадка у Стефаника ("Серце"), що "Стоцький плакав над моєю. "Синьою книжечкою" — це не тільки поетичний патос!
До Коломиї Стефаник приїздив не раз, мав синів у школі. Не забуду однієї нашої зустрічі. Ми, цебто я і дехто з учителів гімназії, сиділи із Стефаником одного вечора в ресторані, пили пиво, розмовляли і дискутували. Стефаник здебільша мовчав. Аж ось згадав зовсім "нецікаву" подію як він провадив делегацію русівських селян до снятинського старости. Ми слухали його просте оповідання, зразу дещо неуважно, але по короткому часі ми зовсім піддалися чарові його розповіді. Його слова плили, ми сиділи нерухомо, ніхто не говорив до свого сусіда, пиво в склянках тратило піну і загрівалося, цигарки погасали... Стефаник замовк і ми всі якийсь час мовчали. Якби хтось міг був вірно відтворити ту Стефаникову імпровізацію, був би збагатив його творчість на один прекрасний нарис. А так — він пропав!
А ось друга моя замітна зустріч із Стефаником. Наші коломийці чи якесь товариство влаштовували вечір у честь Стефаника, з якоїсь нагоди — річниця його літературної творчности або що. І до мене звернулися, щоб я виголосив на тому вечері доповідь про Стефаника. Я погодився. Мав яких два тижні часу і взявся за працю. Насвітлив я постать Стефаника як живописця села, виходячи від Квітки, Нечуя, Панаса Мирного та інших "реалістів", але дав порівняння різниці стилів, поетичного підходу, насвітлення... до імпресіонізму включно. Надійшов вечір. Я ждав за кулісами. Вкінці вийшов з доповіддю, вклонився публіці і глип а в першому ряді сидить Стефаник! Я оторопів, але хіба не зійду зі сцени?! Прочитав доповідь і кінець. Аж тут до мене підійшов Стефаник, обняв, поцілував і сказав:
Дякую Тобі, Цісику! Ти мене зрозумів. Дуже Тобі дякую!" Забрав від мене доповідь, мав намір її десь видати, мабуть, у Відні... Незабаром я пішов з Коломиї, із Стефаником більше не бачився. А доповідь моя пропала.
А ось ще один спомин. Цим разом з моєї лекції в дівочій семінарії УПТ. Дивним збігом обставин читали ми тоді оповідання "Остання лекція", де мова йде про вчителя французької мови, який переводить останню лекцію у своїй клясі, бо після програної війни 1871 року провінція перейшла до Німеччини... Полудне! Чути військову трубку! Учитель кінчає, підходить до таблиці і дрижачою рукою виписує: "Vive la France"! Аналогія була очевидна. Голос мені ломився... і я не міг здержати сліз. Зараз на другий день мої дівчатка мене попрощали, вручили мені на спомин срібну папіросницю, ще й досі бережу її як дорогу пам'ятку з любої Коломиї.
Попрощався я з Коломиєю і навіть на думку мені не впало, що мені ще доведеться вернутись до неї, і то на працю за фахом.
За німецької окупації Галичини довелося мені організувати і провадити учительську семінарію на Лемківщині, в Криниці. Зближалися вакації 1943 року, хотілося відпочити по нелегкій цілорічній праці в родинному колі. А тут несподівано дістав телефонічне повідомлення зі Львова, що мене призначено управителем курсів для некваліфікованих учителів у Коломиї. Курси закінчаться іспитом, що дасть учасникам кваліфікацію вчити в народних школах. Не був я вдоволений з цієї несподіваної "місії", але не вдалося мені спекатися того обов'язку. Поїхав я до Коломиї, винаймив недалеко гімназії кімнатку і... взявся за працю. Нелегке це було завдання. Організувати сам курс, наладнати і розподілити виклади, до того організувати спеціяльно для тієї цілі, і то в часі ферій, кілька кляс народної школи, що мали служити кандидатам як школа вправ при їхніх практичних лекціях. Треба було прикласти всіх старань, щоб цей курс не був тільки фарсою, але приніс користь, тим більше, що кінцеві висліди показали б, наскільки серйозно велася праця. Початки, як звичайно, були важкі. Треба було завести дисципліну, обов'язковість, точну участь у лекціях і на викладах, привчити курсантів, що це діло треба трактувати поважно. Я відчував, що учасники й учасниці курсу ставляться до мене з деякою здержливістю, вважаючи мене за великого "службіста", що хоче "показатися"! Але це наставлення помалу змінилося в прихильність, а при кінцевих іспитах пізнали кандидати, як дуже я їм ішов на руку і помагав по¬борювати різні труднощі. По матурі відбулося спільне прийняття і там при-явні кандидати дали мені повну сатисфакцію. Закінчило курс біля 130 кандидатів. Де вони тепер? Працюють у десятирічках чи коротають свої дні на "цілинних землях"?
Недовго доводилось мені працювати в Коломиї. Але спогади пережитого ще й досі до глибини ворушать мою душу, будять у ній щось миле, тепле, рідне... Тут, на границі Покуття й Підгір'я, стикаються два "світи", два по¬бути: пшеничний рівнозем і "маржинна" верховина... Бачу очима моєї душі представників цих двох частин нашої землі — на коломийському торзі... Бачу замашисту, повільну ходу покутян і коливання, непевне ступання на коломийському бруку наших верховинців. Пестра ноша мерехтить на сонці, вінки грибів на шиях смаглявих продавчинь манять покупців, запах гірської бриндзі в бербеницях викликує слину на язиці, а діжки стиглих черниць-афин несуть подув запашних смерек...
Омелян Цісик (1887-1970) працював у Коломиї двома наворотами, в 1919-1923 роках і коротко в часі війни, в 1943 p., коли його запросили вести курс для некваліфікованих народношкільних учителів. У вище поданому спомині він дуже приємно згадує Коломию.
Він походив із села Ключева Малого на Коломийщині, народився 18 березня 1887 p. у священичій родині. Після народної школи вчився в коломийській українській гімназії, а потім у чернівецькому університеті, де студіював українську мову й літературу у проф. Степана Смаль-Стоцького і германістику. Після студії працював з 1910 р. в середній школі в Кіцмані на Буковині, але в 1918 р. румуни окупували Буковину, арештували його разом з іншими галицькими інтелігентами і вигнали з Буковини. Після звільнення він знайшов притулок у Коломиї і з 1919 р. почав працювати в українській гімназії як україніст і германіст. Одночасно вчив і в дівочій учительській семінарії, а крім того, був настоятелем бурси ("Української шкільної помочі"), де жили учні української гімназії.
У 1923 р. шкільна влада перевела його до польської гімназії в Ніску, але там він працював усього два роки і в 1925 р. вже вчив у польській гімназії у Стрию, а також у вчительській семінарії Рідної школи аж до 1939 р.
В 1940 р. він опинився у Криниці на Лемківщині, де був директором учительської семінарії, потім переїхав до Німечини (1945) і став директором таборової гімназії у Мюнхені ("на Фраймані"), в якій працював до 1951 р., а тоді переїхав до ЗСА й осів у Ню Бронсвику, Н. Дж., де також учив у школі українознавства. Там і помер 7 червня 1970 р. на 83-му році життя.
Коломийські учні його висловлювалися про нього з найвищими похвалами — що в Коломийській гімназії не було більш любленого учителя від проф. Цісика. Треба також згадати, що він був автором дослідної праці "Політичні поеми Тараса Шевченка" в дусі інтерпретацій проф. Смаль-Стоцького. Праця видана книжкою у вид-ві Д. Николишина "Загальна книгозбірня".
|
