історія <--

"Яке місто найгарніше в світі?"

Віталій Веред
"Коломия й Коломийщина", 1988 р.

Саме слово Коломия збуджує безліч почуттів у душі українця, а особливо — західного, а тим більше гуцула... Я народився, виріс, жив і працював у Коломиї, серед гуцулів, які вважали мене за свого, хоч я лише напівукраїнець. Наскільки великою є любов місцевих українців до Коломиї, свідчить така розповідь-леґенда, що її знають у Коломиї дослівно всі.

Під час перебування Хрущова в Америці з так званою "візитою дружби", його супроводжував, кажуть, український письменник Мельничук. Цей добродій виступав перед українцями і казав, що він гуцул. Тоді підійшов до нього старий українець і сказав: „Якщо ти гуцул, то скажи мені, яке місто найгарніше в світі?" – "Коломия", - відповів Мельничук. "Бачу, що ти таки справді гуцул", - сказав старий.

Правда це чи вигадка, але Коломия - справді гарне містечко, невелике, але й немаленьке, із затишними, зеленими, романтичними вулицями, садами й садочками, старими будівлями і своїм власним шармом, якому не знайти іншої назви, крім "коломийський шарм".

Нові будівлі, що з'явилися за часів совєтської влади, ледве чи прикрашують Коломию; багато з них збудовані за "типовими проектами" і не враховують ані місцевого стилю, ані українських традицій в архітектурі. Інші хоч не "типові", але також ледве чи органічно поєднуються із старими будинками. Нове життя - владне, чуже й нахабне - суне на Коломию і на весь край, а край пасивно борониться, намагаючись залишитися самим собою, зберегти властиві йому спадкові риси, свій власний дух і мову.

У Коломиї є єдиний у світі музей Гуцульщини, де зібрано предмети, які звичайно цікавлять етнографів, - національний одяг, взуття, музичні інструменти, посуд, елементи місцевої архітектури, народні художні вироби. Певна річ, там нема предметів, які мають пряме або посереднє відношення до релігії, і в іноземця може скластися враження, що в цій землі релігії ніколи не було. Попри це, місцеві українці дуже пишаються цим музеєм, бо відчувають, що це одне з небагатьох місць, де національні традиції не приховують і не нищать, де можна сміливо сказати: "Бачите, є таки в нас власна національна культура!", та ще й додати нишком, якщо ніхто сторонній не чує: "І аж аніскільки не схожа на російську!"

Можна твердити, що місцеве населення навчилося використовувати ту суперечність в совєтській національній політиці, коли з одного боку, влада намагається російщити і культурно нівелювати неросійські народи, а з іншого, старанно будує фальшиву декорацію розквіту національних культур. Гуцули, як і взагалі національно свідомі українці, намагаються зберегти свою національну культуру під виглядом, що це нібито та фальшива декорація, яку збудовано за дозволом влади для обдурювання закордону. Становище трагічне, але й комічне одночасно.

У центрі Коломиї збереглися старий ратуш, яким пишаються старі коломийці, збереглася і стара церква, а католицький костел перетворено на комору, де зберігають бозна що. Церква тепер зветься, звичайно, російською православною, хоч там ще існує так-сяк властивий усім колишнім греко-католицькими церквам старий дух, і порівняно небагато елементів російського православ'я досі вдалося прищепити на Гуцульщині. І тут дається взнаки ще одна суперечність (або кажучи "діалектично", інший бік тієї ж таки медалі) совєтської внутрішньої політики: борючись проти релігії, влада одночасно всіляко підтримує російську православну Церкву в її намаганнях накинути російський дух в неросійських частинах держави. Отже, гуцули можуть більш-менш вільно відвідувати церкву, вдаючи, що вони цілком погодилися з її російським обличчям, а насправді плекають свої старі релігійні традиції. Це дещо нагадує дитячу гру у "схованки". У кожному разі, священик досі залишається найбільш шанованою людиною в місті і навіть члени партії таємно охрещують дітей, а селяни в довкільних селах навіть і не уявляють, що можна залишити дитину неохрещеною або обмежитися цивільним шлюбом. Митрополита Шептицького досі пам'ятають і шанують, старші розповідають про нього молодшим, і, якщо десь на Харківщині, наприклад, ви можете зустріти багато людей, які ніколи й не чули цього прізвища, то на Західній Україні важко навіть уявити людину, яка не знає, хто такий Шептицький.

Гуцульщина залишається одним з районів України, де все ще панує українська мова. У селі вона панує неподільно, а в місті переважає, при тому по-українськи розмовляє й більша частина інтелігенції, і партійний апарат, і міліція. Це неправильна думка, що росіяни всюди насаджують партійно-державний апарат, що складається переважно з росіян. Насправді, їх політика хитріша: місцевий апарат складається з представників місцевого населення. Серед партійних та інших начальників є досить багато "східняків", є якась частка росіян, але дуже багато й місцевих — "західників", гуцулів. На всіляких нарадах, а особливо в присутності представників з області або з Києва, вони розмовляють по-російськи, але щоденною їх мовою залишається українська. У селі українська мова трохи змінилася в напрямку наближення до української літературної мови, з'явилися також деякі русизми, але все ж таки це ще й досі — гуцульський діалект; а в місті, серед української інтелігенції, це — літературна українська мова, з деякою домішкою гуцульських елементів та з гуцульською вимовою, наголосами.

Коломию оточують села та містечка з досить відомими з фольклору та з самвидаву назвами: Космач, Вижниця, Косів. Там ще можна бачити справжню Гуцульщину: національний одяг, виготовлюваний вдома, зелені капелюхи з пір'ям, гаптовані в гуцульському дусі сорочки тощо. Селяни дбайливо плекають свої національні особливості, той колорит Гуцульщини, що є для "східняків" екзотикою, а для гуцулів — це їхнє життя, їхня суть. Я деякий час працював у селі Брустурах — типовому гуцульському селі, де більша частина населення займається виготовленням народних художніх виробів з дерева. Тепер це дуже модне, навіть і за межами України. Центром цього художнього промислу є Косів, де є навіть художнє училище і художній цех. Але кращі є художні вироби, виготовлені не в Косові навченими в училищі майстрами, а в селі, де збереглися справжні, не фальшовані міськими імітаторами народні традиції. Колекціонери народних художніх виробів (а такі в СССР, і навіть серед партійної еліти, не кажучи вже про працівників культури та тих, що коло них обертаються) це знають, і сільські майстри заробляють дуже добре. Добре заробляє на цьому й держава, яка скуповує і продає за багато вищу ціну народні художні вироби, значну частину — за кордоном. Матеріальне становище селян, на загал, досить добре, хоч останнього часу погіршилося разом з погіршенням економічної ситуації в усій державі.

Дуже сильний є місцевий патріотизм. Хлопці, що йдуть до війська, повертаються, як правило, назад на Гуцульщину, і це є те, що відрізняє гуцулів від більшості інших груп українського населення: адже сільські хлопці звичайно намагаються після військової служби "зачепитися" в місті, часто навіть у далеких від України кутках держави. Майже нема мішаних подруж у селі й зовсім нема, а в місті вони трапляються рідко. Весілля цілком традиційні: гуляє ціле село протягом кількох днів, співають лише українських пісень, танцюють гуцульські танці, виконують старовинні народні ритуали. А попри це, все ж таки помітним є поступове "розмивання" народної традиції, занепад її, що особливо дається взнаки у місті.

Але що незмінне — це фізичний гуцульський тип по селах. Тут можна милуватися тим орлиним гірським українським типом, який у своїх найкращих зразках є просто надзвичайно, дивовижно гарний. Я дивувався, як гуцули можуть танцювати на весіллі протягом багатьох годин до ранку, а вранці йдуть на працю, і не помітно в них втоми. Інтелігентні гуцули також тримаються своєї землі, і в Коломиї є інтелігентні родини, які спадково посідають місце лікарів, учителів тощо. Традиційна замкненість Гуцульщини відчутна донині, і гуцульська інтелігенція навіть намагається цю замкненість культивувати, створюючи щось на зразок гуцульського заповідника. На жаль, владі це аж ніяк не подобається, і гуцулам напевно не вдається довго втримувати свою місцеву замкненість, якщо, звичайно, довше існуватиме ця влада.

Одним з осередків місцевого культурного життя є самодіяльний хор при Будинку вчителя в Коломиї. Для місцевих інтелігентів цей хор — не так засіб для осягнення якихось музичних успіхів, як місце, де вони можуть відпочити душевно, прилучитися до своїх національних джерел, відчути себе не партійними чи безпартійними, не передовиками виробництва чи виконавцями держаних планів, не службовцями держаних установ, а просто українцями, свідомими своєї національної та місцевої своєрідності. 1977 року, коли я виїхав з СССР, цей хор ще існував, але не знаю, чи він існує досі. Адже влада ставить собі за мету нищити саме такі культурні осередки, де ще зберігся національний дух. Можливо, що хору вже нема, а ще ймовірніше, що його перетворили або з часом перетворять на звичайний радянський "колектив", де співають пісень про партію та про комунізм. Але ж тоді доведеться тягти людей до цього хору силоміць.

Як ставляться ці люди до радянської влади? Звичайно, вони реалісти і розуміють, що жити, треба якось пристосовуватися і годувати дітей. Кожний сам визначає, як далеко його сумління дозволяє заходити в коляборуванні з владою. Деякі заходять аж занадто далеко, деякі обмежуються конечним мінімумом. Але для більшості національні ідеали залишаються живим і життєдайним змістом життя. І це навіть тоді, коли їх практична щоденна діяльність не пов'язана з цими ідеалами, ба навіть рішуче їм суперечить. Таке роздвоєння взагалі властиве совєтським людям, а тим більше за особливих умов Гуцульщини. У кожному разі, нікого так не шанують, як Шевченка, і коли біля Коломиї десь вісім-десять років тому спорудили пам'ятник Шевченкові, то він став місцем, куди йдуть на прощу, як до святині. Це досить неприємний для влади факт, але ось що дивно — владі вдалося створити в цілого неукраїнського і в значної частини українського населення (але не серед "західняків", звичайно) враження, що Шевченко був одним з "революціонерів-демократів", лише трошки гіршим від Чернишевського або Герцена, але жодним чином не співцем української своєрідності і ворогом Москви. Запитайте навіть серед жидівських інтелігентів з України, які нині в Ізраїлю, чи був Шевченко ворогом Росії? Я спеціально зробив такий дослід — запитав у десятьох моїх знайомих, і ось що я почув: здивоване знизування плечима або й різке заперечення цього цілком очевидного факту. Але ж вони читали Шевченка. Важко навіть уявити й пояснити, як людина здатна під впливом шаленої пропаганди, під впливом уроєння, навіюваного змалку, цілком втратити чуття сенсу слів, які вона читає.

Гуцули, як і взагалі західні українці, міцно тримаються один одного, допомагають своїм землякам; в них дуже міцні родинні та дружні зв'язки, в них значною мірою збереглася стара мораль — мораль замкненої своєрідної і гордої етнічної групи. Цікаво, що їхнє ставлення до жидів — цілком добре, хоч існує виразна межа між "своїм" гуцулом та жидом. Попри цю межу, жида вважають за громадянина української землі, який має всі громадські права, включно з безперечним правом вважати цей край за свою батьківщину. До жидів там звикли, і вони для місцевого населення є частиною нормальної дійсності.

Зовсім інакше ставляться до росіян. Росіянин для гуцула — чужинець, при тому чужинець небажаний і нахабний. Не знаю, чи асоціюються в свідомості гуцула поняття "росіянин" та "окупант", але ставляться до росіян саме як до окупантів. Звичайно, на праці та на вулиці це доводиться приховувати, але іноді стаються раптові вибухи ворожості до росіян, і тоді виявляється справжнє ставлення до них. Мушу сказати, що я сам ворожості до росіян не відчуваю, вважаючи, що вони так само або майже так само пригноблені режимом, як і неросіяни, але для національного свідомого українця росіянин — це, насамперед, представник і захисник ворожого імперіалістичного панування, і саме це визначає ставлення до росіян.

Пам'ятаю один жахливий випадок у селі Брустурах. Якийсь росіянин, добре випивши, з п'яних очей сів не до того автобусу, до якого хотів, і приїхав до Брустур. Оскільки автобус далі не йшов і мав вертатися назад, пасажири збудили його і сказали, що треба виходити. Вийшовши і побачивши, що він у незнайомому місці, п'яничка здійняв галас, штовхнув якусь дівчину і став лаяти "хохлів", які нібито, навмисне привезли його не туди, куди йому треба. На автобусній зупинці було багато людей, а був саме час Різдва, і в селі гуляли, кругом було повно селян. Тут і стався один з таких раптових вибухів антиросійських почуттів. П'яничку побили до непритомності, за волосся тягли вулицею вздовж села, били ногами і калічили, хто як міг. І це були ті самі гуцули — стримані, статечні і навіть якось по-своєму величні, що їх знав з щоденних контактів. Я ніколи не повірив би, що вони здатні на таке. Той росіянин залишився живий, але цілком скалічений.

Міліція провадила слідство, але ніхто нікого не виявив, а сам той росіянин не міг нікого впізнати з обличчя, отже, нікого не покарали. Я потім мав бесіду з одним з місцевих лікарів, з відомої гуцульської інтелігентної родини. Він прямо сказав мені, що в цьому росіянинові селяни побачили ніби втілення тієї сили, яка пригноблює їх, нищить їх національне єство. Гуцули, на загал, люди досить лагідні, але не такі, з якими можна безпечно сваритися. Якоїсь миті їх терпець уривається, і тоді вони можуть бути страшні.

Коломия і вся округа, аж до кордону на заході, є закритою зоною. Це означає, що туди не можуть потрапити ані іноземні туристи, ані іноземні працівники преси, ані іноземні дипломати. Радянські громадяни з інших країн мають одержати спеціальний дозвіл, якщо хочуть потрапити до закритої зони. Щоправда, на Гуцульщину досить часто приїздять польські громадяни, іноді чеські або угорські. Це — родичі місцевих жителів, яким вдалося одержати дозвіл на відвідини своїх близьких. Але на загал чужинцеві, навіть і совєтському громадянинові дуже важко потрапити на Гуцульщину, крім тих випадків, звичайно, коли держава його туди висилає. Це пов'язане з двома обставинами — близькістю кордону (закрита зона існує вздовж усього державного кордону СССР) і наявністю в краю величезної кількості військових баз. Гуцули жартують, що довкола них нема лише військового флоту. Крім флоту, є все — військові аеродроми, ракетні бази, танкові дивізії, повітряно-десантні частини... Не бракує і спеціальних підрозділів МВД та КҐБ, призначених для придушення народних заворушень. Кількість військовослужбовців така велика, що в Коломиї навіть збудували величезний будинок старшин. Слід зазначити, що в СССР будинки старшин існують лише у столицях республік, в центрах військових округ та в деяких обласних центрах. Коломия лише районний центр, але там побудували будинок старшин, більший, ніж у Києві. Хоч на самому будинку є напис "Дом офицеров", в газетах цю будівлю називають Клубом ДТСААФ (ДТСААФ — це Добровільне товариство сприяння армії, авіації та флоті). Очевидно, таким чином намагаються приховати, що Коломия є центром надзвичайно великого скупчення військових сил, бо інакше не міг би бути в районному місті Будинок старшин, та ще й такий величезний.

Як на совєтські стандарти, цей будинок багатющий і добре обладнаний. На його чотирьох поверхах є дві кінозалі, концертна заля, ресторан, приміщення для занять різних гуртків, кілька більярдних заль і безліч інших приміщень. Часті концерти, огляди художньої самодіяльності та офіційні імпрези відбуваються в цьому "Клубі ДТСААФ", але звичайно там розважаються старшини, члени їх родин та запрошувані ними дівчата, що їх геть усі називають словом, якого не можна навести в пресі. На відміну від міст на схід від Карпат у Коломиї місцеві дівчата майже не зустрічаються з старшинами. З ними зустрічаються, а іноді й одружуються, майже виключно росіянки або східні українки. І це попри те, що серед старшин є досить багато українців зі сходу. Я чув, що таке становище існує лише в республіках Закавказзя та в Гуцульщині і більше ніде.

Такою я бачив Коломию кілька років тому і такою я залишив її з болем у серці. Вже тут, в Ізраїлю, я зустрівся з людьми, які виїхали з Коломиї пізніше від мене, приблизно три року тому. Вони розповідали про нову акцію влади з метою зруйнувати той "гуцульський заповідник", яким є Коломия та округа. Акція була спрямована проти кількох найвідоміших місцевих інтелігентів, яких засудили на різні терміни ув'язнення за звинуваченням у хабарництві. Тут треба, пояснити, що це за "хабарництво". На Гуцульщині є звичайні грошові розрахунки між людьми, — розрахунки, які з погляду закону є злочином. Але там це не сприймають як щось незаконне або незвичайне, ані як якусь ознаку корупції. Просто прийнято з погляду доброго тону сплатити лікареві за лікування, медичній сестрі в лікарні за добре ставлення, офіціантові в ресторані тощо. Сплачувані суми, звичайно, невеликі, але вас вважатимуть за невихованого, якщо ви не дасте якогось карбованця чи двох кожному, хто вас обслуговує або робить вам якусь послугу. Не знаю, чи існує ця традиція здавна, чи постала за совєтських часів. Подібна традиція існує не лише в Коломиї, а й на Кавказі, а останніх років вона швидко поширюється на всю територію СССР. Якби судити всіх, хто так робить, довелося б і в Гуцульщині, і в численних інших частинах держави судити дослівно всіх, включно з працівниками партійного апарату, прокуратури, міліції та КҐБ. Але якщо влада хоче до когось "причепитися", а іншого матеріалу для звинувачення нема, то завжди можна сказати, що людина брала або давала хабарі. У такий спосіб "причепилися", наприклад, до відомого лікаря Михайла Штерна.

І ось так само "причепилися" до кількох відомих коломийських лікарів. Ці люди не займалися жодною політичною діяльністю, не були дисидентами у звичайному розумінні слова, не брали участи в самвидаві, були обережні у висловах. Отже, жодним чином не можна було "пришити" їм політичної справи. Але влада відчувала, що ці люди в душі — справжні українці, яким боляче дивитися на нищення української культури. Крім того, влада в Києві була невдоволена діяльністю місцевих партійних органів, які не досить активно боролися проти "буржуазного націоналізму" і мирно співіснували із злісними зловмисниками, що намагалися зберегти "гуцульський заповідник". Тут і стала в нагоді справа про "хабарництво". Вдарили не лише по місцевій інтелігенції, а й по партійній верхівці, по міліції та місцевих совєтських органах. Отже, справі надали такого розмаху, щоб це виглядало, як широка "чистка", яка тероризує і населення, і місцеву адміністрацію і примушує різко піднести те, що зветься "рівнем масово-політичної роботи".

Заарештували директора медичного училища — жінку на прізвище Петрова. Незвичайним було те, що вона була дружиною першого секретаря райкому, який, як звичайно, був цілковитим господарем міста й району. Заарештували також кількох провідних місцевих інтеліґентів-лікарів. Далі поширилася чутка, що другий секретар райкому наклав на себе руки, лігши під потяг (але ж ніхто не знає, чи він сам ліг, чи його поклали). Далі усунули з праці деяких працівників різних місцевих органів, включно з міліцією. Усіх звинувачували в тому самому — в хабарництві. На місце усунених надіслали з області та з Києва нових людей, які, очевидно, намагатимуться ліквідувати "заповідник" у Гуцульщині.

Отаку вістку привезли новоприбулі з Коломиї. Звичайний за умов СССР факт, один із "заходів" у плані боротьби проти націоналізму. Так само "борються" проти будь-якого націоналізму — українського, литовського, грузинського чи навіть бурятського. Лише про боротьбу проти російського націоналізму не чутно щось уже протягом майже п'ятьох десятиріч.

А все ж таки Коломия залишається для гуцулів найкращим містом у світі...