|
Мирослава КОЧЕРЖУК
Нестримно летять роки і десятиліття, залишаючи в минулому і важливі і незначні події, знаменитих і нікому невідомих людей, а на життєвій арені з'являються нові обличчя та імена. На жаль, небагато вже є в Коломиї тих, хто в своїй пам'яті і серці зберігає образи невтомних подвижників-просвітян, які в далеких 20-30-их рр. не лише давали такі потрібні українським дітям знання, а й вкладали в їх душі зерна добра, любові до рідної землі і прагнення здобути її незалежність та волю. Гімназійні професори і шкільні вчителі були не лише висококваліфікованими педагогами, а й літераторами, видавцями та громадськими діячами. Саме їм великою мірою завдячує Коломия своєму культурному і освітньому розквіту в першій половині 20 ст.
Орест Кузьма, викладач біології, заслуговує на окрему розповідь. Для одних - він професор, що на своїх захоплюючих лекціях знайомив зі світом природи, для інших - завзятий есперантист, а хтось пам'ятає його, як садівника, що любив просто так дарувати людям вирощені власноруч троянди. Ким же насправді він був допоможуть зрозуміти деякі факти з його нелегкого, але насиченого життя.
Народився О.Кузьма в с. Диниска повіту Рава Руська на Львівщині, де жили батьки його матері в грудні 1892 р. Але оскільки запис в метрикальній книзі було зроблено пізніше ( дідусь - парох - на радощах від появи онука забув зразу записати його в книгу ), то датою народження вважається 24 січня 1893 р. Батько - Леонтій Кузьма, викладач латини і греки в Коломийській державній українській гімназії, людина високоосвічена і інтелігентна. Був близько знайомий з І. Франком, М. Павликом, Я. Пстраком і багатьма іншими видатними людьми і радо приймав їх у своєму домі. Зокрема, 1912 р. в його гостинній домівці зупинявся старенький Каменяр, коли востаннє приїжджав до Коломиї, щоб прочитати свою нову поему "Мойсей". Разом з о. Йосафатом Кобринським, адвокатом Т. Дембіцьким, професором Л. Дольницьким та ін. Л. Кузьма започаткував будівництво Народного Дому в місті. Мати Ореста - Мазикевич Олена - донька священика. Отже, зростаючи в такій сім"ї, з дитинства Орест увібрав у себе прагнення до знань, любов до літератури та мистецтва і, звичайно, до рідної України. Навчався спочатку в Коломийській 4-класовій початковій школі, пізніше - в українській гімназії, яку закінчив 1913 р., успішно здавши 19 червня іспит зрілості. Ще будучи гімназійним учнем, в 1908 р. разом з Маркіяном Недільським, сином директора, та К. Чернишем почав вивчати мову есперанто. Спочатку це було лише для забави, щоб розмовляти між собою незрозумілою для інших мовою. Бажання це виникло цілком випадково, коли в одній з коломийських книжкових крамниць Орест натрапив на невеличку стару книжечку без обкладинки і заголовка, яка виявилася підручником по вивченню есперанто автора цієї мови Людвіка Заменгофа. Згодом випадкове знайомство з мовою переросло в захоплення нею. В 1909 р. до рук О. Кузьми потрапила польська есперантська газета "Поля есперанто" ( "Польський есперантист" ), в якій він знайшов адресу міжнародної есперантської організації в Женеві "Універса есперанто асоціо". Зав"язавши листування з цією організацією, отримав примірник журналу, що вона видавала, з адресами есперантистів усього світу. Так Орест сконтактувався з деякими з них і почав активно популяризувати міжнародну мову не лише в Коломиї, а й в цілій Галичині. Уже через рік був іменований виділом організації делегатом на Коломию. 1912 р. з його ініціативи створено в місті перше в Україні Крайове товариство українських есперантистів "Прогресо" ("Поступ"), головою якого обрано Божемського, а секретарем Ореста Кузьму. Товариство мало своє приміщення в центрі міста, де відбувалися зустрічі есперантистів, число яких зростало, а також проводилися курси по вивченню цієї мови. Від імені товариства О.Кузьма був делегований на 8 Всесвітній Конгрес есперантистів у Кракові. Там він особисто познайомився з Д-ро Есперанто - Л. Заменгофом, який подарував йому свою книжку "Лінгво інтернація". Багато учасників Конгресу вперше завдяки О. Кузьмі та іншим українським делегатам дізналися про Україну. З великим захопленням був сприйнятий ними запальний український народний танець у виконанні Ореста і львівської есперантистки Ізи. Через багато років у 1956-у в листі до О. Кузьми дружина відомого поета Іза Волощак згадувала: "Чи пам'ятаєте Ви ще Восьмий всесвітній? Нас було семеро українців, молодих, запальних... Та Іза, що танцювала з Вами, "гуцулом" Орестом, наші національні танці в укрвїнських костюмах на подив присутніх есперантистів зі всіх континентів, вже постаріла. Але душею ми, есперантисти, завжди юні." Конгрес допоміг зрозуміти Кузьмі, яку велику роль може відіграти мова есперанто для пропаганди української культури у світі. Тому по приїзді з форуму з новим ентузіазмом взявся за переклади творів В. Стефаника, І. Франка, Л. Мартовича, Т. Бордуляка та ін. на мову есперанто і посилав їх до різних літературних есперантських часописів, зокрема угорського місячника "Ля Верда Стандарто" та німецького тижневика "Германа Есперанто Газето". Великим досягненням О. Кузьми та його друзів був випуск в 1913 р. першого українського есперантського періодичного видання - місячника "Україна Стельо" ("Зоря України"), який виходив до кінця червня 1914 р. і після тривалої перерви, спричиненої воєнними діями, в 1922 - 1930 рр. На його сторінках друкувалися переклади творів Т. Шевченка, І. Франка, зокрема, його знаменита "Посвята" на честь Кобзаря (1914), О. Кобилянської, В. Стефаника, Лесі Українки, М. Коцюбинського, народні пісні, коломийки ( їх переклав В. Атаманюк ), статті про творчість українських письменників.
В 1913 р. О.Кузьма почав навчання у Відні - спочатку в Торгівельній академії і одночасно на правничому факультеті університету, згодом перевівся на філософський факультет. Після початку 1-ої світової війни австрійська влада евакуювала своїх урядовців з Галичини, в тому числі і Леонтія Кузьму. Отже, Орест перебував у Відні З родиною поки австрійські війська не вернулися до Коломиї, а потім залишився до закінчення університету в липні 1918 р. Дуже мало відомо про участь Кузьми у військових діях 1-ої світової, але те, що він був у складі Легіону Січових Стрільців, не підлягає сумніву. В його сім"ї довгий час зберігалися альбоми з фотографіями січових стрільців, які робив сам Кузьма. А вже будучи гімназійним учителем , розповідав учням епізоди з життя січового стрілецтва. Крім того, на звороті однієї з фотографій, надісланих ним з Відня, зберігся короткий лист рідним, в якому є такі слова: "...я працюю яко жовнір в цензурі під командою сотника Івана Коссака". На жаль, в своїй автобіографії, написаній в 1950-их рр. він із зрозумілих причин про цей факт не згадує нічого. Перебуваючи у Відні, Кузьма продовжував цікавитись мовою есперанто і підтримував зв'язки з багатьма віденськими есперантистами.
Повернувшись до Коломиї, працював на посаді інженера в Державному уряді відбудови краю, а також учителем в торгівельній школі, гімназіях - жіночій УПТ "Рідна школа" та СС Уршулянок. 24 листопада 1920 р. був призначений вчителем біології польської державної чоловічої гімназії, а вже 1 грудня 1923 р. переведений до української державної гімназії. З 1932 по 1929 рр., як записав пізніше в автобіографії, студіював на фізично-природничих курсах у Львові та Станіславові і 18 травня 1929 р. у Кракові здав відповідний іспит. Одночасно продовжував займатися мовою есперанто: в 1922 р. відновив видання часопису "Україна Стельо" та випустив на власні кошти "Повний підручник до науки міжнародної мови есперанто". Підручник складався з вступу, коротких методичних вправ та основної частини - граматики з текстами. Він є взірцем доброго поєднання теорії і практики есперанто. Особливої уваги заслуговує підбір текстів, здебільшого це власні переклади віршів Т. Шевченка, поема "Катерина" у перекладі В. Девятніна та переклади згаданого В. Атаманюка - "Коломийки", "Козачок" і поезії А. Кримського, "Стінний календар". В цьому ж році вийшов есперантсько-український словник Карла Вербицького з передмовою О. Кузьми "Ключ до есперанта", а також відновилися в гімназії есперантські курси. 1922 р. був визначним в житті Ореста і в особистому плані, бо в тому році він одружився з Марією Меринюк.
1931 р. О.Кузьма знову став делегатом Всесвітнього Конгресу есперантистів у Кракові. Але оскільки польські організатори форуму заперечили право української делегації брати в ньому участь, мотивуючи це тим, що представницькі групи формувалися за державним, а не за національним принципом. На знак протесту проти такого рішення українські есперантисти покинули конгрес. Справа набула розголосу в есперантській пресі, симпатії в більшості випадків були на стороні українців. Під тиском світової есперантської думки польське товариство вислало одного з його членів д-ра Одо Буйвіда з вибаченнями до Ореста Кузьми в Коломию. В 1930-31 рр. О.Кузьма надрукував у місцевій польській газеті курс лекцій мови есперанто, виданий пізніше окремою брошурою Ерною Ціманд.1932 р. у видавництві "Бистриця" він видав брошуру "Міжнародна мова есперанто", яку 16 січня 1933 р. Коломийський окружний суд заборонив. Як записано в архівному поліцейському документі "...зміст, поданий на 4-ій стор. обкладинки містить ознаки злочину за параграфом 152 карного кодексу". Там Кузьма подав карту , на якій Україна не була зображена частиною Польщі, а була об'єднана зі Східною Україною.
Було ще багато подій в житті професора: народження сина Богдана та доньки Віри, насичена педагогічна та видавнича діяльність, цікаві переписка і зустрічі, захоплення фотографією. А фотографом був він прекрасним. Найвдаліші знімки видав у вигляді поштових карток з есперантськими та українськими підписами ще у Відні. Серед цих листівок - краєвиди, зразки національного одягу, сцени з народного побуту, а також серія, присвячена історичним та культурним діячам України.
Двері гостинної оселі Кузьмів завжди були відкриті для друзів та колег есперантистів зі всього світу. Побували у них навіть два китайці, яких професорова частувала смачними українськими варениками.
1939 р. приніс зміни, які повернули життя Ореста Кузьми і його родини у зовсім інше русло. Як людина, що користувалася повагою і авторитетом коломиян, він був обраний до комітету профспілки коломийського вчительства, став і делегатом Українських Народних Зборів у Львові від 264 виборчого округу Станіславської області, деякий час був головою 14 виборчої дільниці м. Коломиї по виборах до Верховної Ради УРСР. Від початку шкільного року 1940-41 працював на посаді завпеда в СШ №1, а 20 червня 1941 р., про що мало хто знає, призначений дпректором цієї школи. Але 2 св. війна диктувала свої закони. Під час німецької окупації Коломиї Кузьма працював учителем біології та фізики у знов відкритій гімназії, докладав всіх зусиль для збереження обладнання кабінетів, майна школи. В повоєнні роки був учителем хімії та біології 8-10 класів СШ №1, а також в СШ №2 і технікумі медсестер. Нелегким був той час для всіх, зокрема для родини О. Кузьми. Але, незважаючи ні на що, він завжди залишався доброзичливим, людяним, готовим допомогти. Про це красномовно свідчать хоча б спогади учасниці українського повстанського руху Ганни Шепетюк. Ще під час німецької окупації вона, тоді учениця гімназії, квартирувала недовго у професора. А в січні 1945 р., коли одна її сестра потрапила в Мордовські табори, інша сестра стала референтом пропаганди окружного проводу УПА, а батьки, рятуючись від вивозу в Сибір, покинули домівку в Косові, Ганна, не маючи де притулитись, прийшла до Кузьми. Професор з дружиною не тільки не побоялися пустити її до хати, а й влаштували на навчання в СШ №2 і відносилися, як до рідної дитини, хоча не могли не розуміти, що її зв'язок з УПА, зустрічі з повстанцями, які відбувалися іноді в їхньому домі,становили небезпеку і для них. Крім того, в голодному 1945-му продукти видавалися по картках, дуже важко було прогодуватися, але з Ганною в сім’ї Кузьмів ділилися останнім куснем хліба. В січні 1947 р. Ганну заарештували, перед тим зробивши обшук у домі професора. Коротко перебували під арештом і Орест та Марія. На початку березня вночі після жорстоких допитів Ганну з обмороженими й розпухшими ногами випустили з коломийської тюрми на волю. І знову вона постукала у двері кузьмового дому. Прийняли, обігріли, допомогли і цього разу, хоча розуміли, що знаходяться під пильним оком НКВД. "Професор Кузьма втратив всі матеріальні блага, заробив з сім’єю довгі роки заслання, та не втратив великої людської гідності. Ми, його учні, повинні гордитися таким учителем, який завжди давав нам приклад мужності, чесності і великої національної свідомості", - писала пізніше в своїх спогадах Г. Шепетюк.
22 жовтня 1947 р. хату Кузьмів оточили військові. На збори перед вивозенням у Сибір дали одну годину. Багато років по тому пані Марія згадувала, що Орест перш за все склав найдорожче для нього - есперантські книги. Сяк-так спакувавшись, Орест, Марія та Віра Кузьми вирушили вантажівкою, що вже чекала їх біля хати, до Коломийського вокзалу, заповненого сотнями таких, як вони заплаканих, нещасних людей. Попереду у всіх була виснажлива подорож товарним поїздом, що тривала майже місяць.Жінки і діти спали на нарах, чоловіки ж - просто на долівці. Харчувалися, як відомо, "баландою" та протухшими оселедцями, а по воду можна було вийти лише на великих станціях та й то під конвоєм. До місця призначення доїхали не всі. 10 листопада в Називаєвці Омської області прибулі постали перед директорами місцевих радгоспів та колгоспів, які вибирали потрібних їм робітників. Родина Кузьмів, як і інші сім'ї з Коломиіщини, потрапили до Тюкалінського радгоспу, де директував вихідець зі Східної України Савчук, батьки якого були вислані сюди ще після 1 св. війни. "Приїхали на місце, - згадувала пізніше пані Марія, - а мороз - зуб на зуб не попадає. Попереду рушив прогортати дорогу від снігу трактор, а ми за ним у радгосп. Там нам дали барак, в якому раніше утримували корів, і ми й за те були вдячні". Тоді, в сибірському радгоспі, вони хоч і пообморожувалися, але все-таки жити треба було, мусили призвичаюватись. Директор людяний був, дав прибулим дерева, то вони з часом збудували собі хати. Не такі "ізби", в яких мешкали місцеві люди, а хати з кімнатою, кухнею, коридорчиком. "Приїжджі з України привезли нам культуру ", -не раз повторював Савчук. Незважаючи на всі негаразди та труднощі, що випали на долю немолодого вже коломийського професора в Сибіру, він і там зумів проявити і застосувати свій талант і винахідливість. Завдяки Кузьмі у Сибіру виріс сад. В його ідею про вирошування плодових дерев і кущів в Омській області, де морози сягають іноді й 50 градусів, спочатку не вірив ніхто. Але все ж директор радгоспу виділив йому невелику ділянку, а з далекої України надіслали саджанців. Зумів він запалити своїм завзяттям і 8 жінок, працівниць радгоспу, які допомагали йому від самого початку. Одна з них пізніше згадувала: "Пристрасний садовод, Орест Кузьма зумів і нам, сибірячкам привити любов до садівництва... Інколи нам здавалось, що дійсно взялися за непосильну справу. Але Кузьма знову і знову умів запалювати в серцях робітниць натхнення, надію." Через три роки Кузьма зібрав перші плоди яблунь, смородини, порічок та ін. Це було справжньою сенсацією і великим успіхом. На пропозицію Кузьми керівництво радгоспу дало дозвіл розширити сад ще на 4 га. Стало більше послідовників і помічників, а дехто з сибірських науковців навіть захистив дисертації, скориставшись досягненнями коломийського професора. Останній рік перебування в Сибіру з 1 вересня 1955 р. по серпень 1956 р. Орест Кузьма працював вчителем біології у 7-річній радгоспній школі в Тюкалінську. В Україну до рідної Коломиї сім'я повернулася 1956 року. Тут старенький Кузьма ще кілька місяців з серпня по грудень 1957 р. учителював у СШ №5, а 24 грудня у 64-річному віці вийшов на пенсію. Не забували його послідовники-садоводи з Сибіру - щороку присилали пакунки з яблуками. В 1968 р. республіканська есперантська комісія обрала Ореста Кузьму почесним членом, підкресливши його велику заслугу в популяризації есперанто і української культури у світовому масштабі. Помер невтомний винахідник, улюбленець гімназистів та відомий есперантист у грудні 1968 р., похований на старому коломийському цвинтарі поряд із батьком.
|
