Дмитро Гриньків
* * *
З циклу “Між двома ударами серця”
Сонечко постукало у шибку,
Випило цілющий дар-росу.
Через Прут пускаю свою плитку –
Я любов на ній тобі несу.
Плитка скаче – серце моє б’ється:
Ще до берега чотири кочерги!
Чи Твій стук до мене відіб’ється.
Коли плитка впаде до ноги?
Підніми її і притули до серця –
Там написані всі мої почуття:
Не розхлюпай їх – хай повними відерця
Будуть аж до старості життя!
Та хіба то старість, як любов панує?
Пий по чарці трунку – зранку і до сну!
Сонечко за нами літо припасує,
Якщо я з Тобою збережу Весну.
* * *
Твоє серце б’ється – стук і стук!
Я цей стукіт співом звеселяю.
Чи мажорний, чи мінорний звук –
Я Тебе у ньому величаю.
І так тягнуся до болю висоти, -
Стук посилюється аж до гулу...
Я між стуками біжу, щоб донести
Складену зі слів квітучу буллу.
Між двома ударами та мить,
Коли ось на сонячній напрузі
Так запраг це небо проломить
І повстати на Твоїм порозі.
І так хочеться між стуками пройти,
Де так тонко – майже без просвітку.
Там кохання можна зберегти
Й народити теплу й гарну квітку.
Хай цвіте і в серці, і в світах,
І дарує людям щиру ласку.
Я бродитиму між стуками в серцях,
Щоб Ти ще раз заблудила в казку.
* * *
Гудуть джмелі на контрабасах,
Над полем жайвір тромбонить,
І гайвороння ціла маса
У ліс на зібрання летить.
Про що там будуть говорити,
Коли присядуть на дуби,
Чи знову будуть світ ділити,
В якому триста літ жили...
Чи може будуть научати
Малих дитяток-воронят,
Як треба сонце величати
І пам’ятати скільки свят...
І шанувати батька й матір,
Та вчитись змалку ремесла,
Щоб зло спалить вогнем на ватрі,
А живність сіялась й росла!
І кряче старий ворон грізно –
Він знає все: смерть і біду.
Його не просять гречно й слізно –
Із ним життя творити йдуть!
А в небі жайвір не вгаває,
На сонці стихли вже й джмелі.
Червневий день тепло мотає
В клубки на купинах землі.
* * *
Дощик літній – щедра злива,
За вікном щось бубонить.
З хмар на землю сіра грива
Опустилася на мить.
Небо вже прикрило личко,
Сонце десь блука вгорі,
Хмарка скочила в криничку
На високім журавлі.
Крапля краплю доганяє, -
Глянь – вже сіре полотно
З неба руки простягає
І лоскоче в Пруті дно...
Дощик грає – не вгаває:
Всю зажуру змив в яри.
Бруд з землички утікає,
Ліс вростає догори.
Трави, квіти – світ барвистий
Омоложено стримлять!
Грім-молодик в небі свиснув -
Вже й пора рядно піднять.
* * *
Вітер кружляє, порох збиває,
Крутить мотузки із пилу,
Десь по дорогах сум розвіває –
Комусь готує могилу.
Кине під ноги листочок зелений,
Зірве в садочку цвіт вишні...
Втомлене сонце, мов звір полонений
Духом просвітленим зблисне.
Вітер і далі всю радість збиває:
Носить по світі щоденно.
Чом він листочки зелені зриває,
Чом так під ноги буденно?
Може, цей вітер за мною повіє,
Вирве все моє сум’яття? –
Думка опухла давно про це мріє, -
Вже й розігрілось багаття.
Дує цей вітер – вогню прибуває.
Серце не знає зупину!
Ватра на вітрі ще більше палає –
Попіл народжує днину.
Дуйте та війте, вітри норовисті,
Зело розвіюйте вчасно!
Виростуть квіти гарячі й барвисті –
Ватра на вітрі не згасне!
* * *
Невпокорений гнів у мені наростає, -
Що робити тепер – вже назад не піду.
У молитвах своїх я Тобі присягаю
І до Твоїх грудей я дитям припаду.
Цей тягар у душі невимовно так тисне,
Що несила уже почуття оновить.
Відверни ж Ти від мене це зло норовисте,
Загаси цей вогонь, що у мені горить!
Я піду ще на гору, хоч дорога нелегка.
Чимраз важче Твій погляд на вітрах віднайти,
Від кохання Твого відламалася крихта,
А слова, мов мечі – на сторожі мети.
В перехресті вітрів я уламки збираю
І складаю свій мур із мозаїки слів.
Рідне слово Твоє я в той мур укладаю,
Бо у серці своїм я його відігрів.
І стоятиме мур на вітрах в перехресті
Всіх зустрічних доріг і печальних думок.
Ми з тобою давно вже померли й воскресли,
Щоб до світла дійти – нам лишився ще крок.
Буде світло і день, і правдива облога
Всіх розсіяних в світі почуттів та ганьби,
Світло Правди прийде і упаде тривога
Під штандартом Любови і вогнем боротьби!
І воскресснуть думки, і кохання воскресне
Громовистий вогонь розіпне трутизну,
Буревії часу принесуть наші Весни
І розбудять джерела з віковічного сну!
* * *
Пір’я вороняче впало під ноги,
Може, не ворон, а крук пролітав?
Може, крило заболіло у нього
Ворон вже смерть сам собі віщував?
Впало те пір’я з соснини у лісі –
Ворон про щастя ним повість писав:
Щоб воронята не були тут лисі –
Ворон пір’їнки в листах присилав.
Тикали пір’я у шапки-баранки,
І в капелюхах носили збуї...
Пір’я, як ключ від замка-забаганки,
Ніби це ми в тристалітній золі.
Ми відродились, - і пір’я над нами
Знову літає пташиним крилом.
Господи Боже! Відкрий нам ті храми,
Де б ми відчули в собі хмаролом!
Щоб і молитва мов крила пташині,
Десь досягала небесних вершин.
Молимось, Боже, що Ти в Україні
Розпоясав долі доброї плин!
* * *
Автопротрет
Ховаю своє лице
Зі своїм розп’яттям
Бо СПРАВЖНІЙ
За мною тужить
Бондарівна
Сумний ВІЛ
Клячить у вікні
РОЗП’ЯТОГО ЧАСУ
Поза межами ілюзій
Чорна ЗРАДА
Солоні прокльони
Не можу стерти
Здавно не митого
ВІКНА ДОЛІ
Хижий регіт пробився
В шкарлупу мого
Темного СМУТКУ
А СНИ
Як писані тарелі
З минулого сни АРІЇВ
Принесіть мені
Сиві Воли
Та ще окрайчик
Вкраїнського СОНЦЯ
А плач я сам
Пензликом озвучу
До плачу радості
Ще долеко іти
В сивині ЧАСУ
СИВОЮ ДОРОГОЮ
Сиву сльозу
Вітер Сибіру
Не висушить
ОЙ СИВУ
А вже й моя
МОЛИТВА
В українському дзеркалі
ПОСИВІЛА
Та й плаче
ОЙ плаче
За ТОБОЮ МОРОЗЕНКУ
За ТОБОЮ СИВИЙ
Мій буланий
Крізь століття
Вірно до ті
СКАЧЕ
* * *
Козак Мамай
Курилася люлька
У широкім полі
Сиділа ЗАЖУРА
З козаком під дубом
В перехресті
ШАБЛЯ із ПІСТОЛЕМ
Вивісив сушити
Свої важкі думи
Козак МАМАЙ
Гомонить із степом
Сповідає чарку
На бандурі тихо
Ніч свою ворожить
Вивергає жалі
Великі та й малі
Та з конем жартує
За столом Мамая
Сам МІСЯЦЬ гостює
Та ще Україна
Допоки з Мамаєм
Допоки з козацтвом
То вже і неволі
й рабства
не почує.
|
